Читати книгу - "Мальва Ланда"

— Тільки треба нас переносити через брили, та через струмки, та через ями, — сказала Емілія.

— Не бійтеся, це не важко, — втішила Лідія. — Ми малесенькі, як пташечки. Нас можна і на одній руці втримати. Ми зовсім легенькі. Боїмося у вітер на вулицю вийти, щоб не здмухнуло нас і не знесло в нетрі глибокі.

— Гм-м… — мрукнув Бумблякевич. — Якщо ви й справді знаєте дорогу, то я охоче вас візьму з собою.

— Чудово! — заплескала в долоні Емілія, — Завтра можемо й вирушати. Нам треба підготуватися до подорожі, прихопити харчі. А вам у жодному випадку не варто висовувати носа в місто. Перебудете в нас. Інакше є великий ризик, що пан Ліндер вистежить вас і арештує.

— Чому він має мене арештувати? — не зрозумів. — Хіба я щось чиню недозволене?

— Звичайно. Ви хочете покинути містечко, а це вже злочин.

— Але ж мене ніщо не в'яже з вашим містечком, то чому б не мав права піти звідси, куди мені заманеться?

— Кожен прибулець — наче муха, що потрапила в павутину. Не може вона вирватися і край, — сказала Емілія.

— Або муха, що потрапила в варення, — сказала Лідія.

— Або муха, що потрапила в борщ, — сказала Соломія.

— Чи чули ви щось про Море Борщів? — запитав Бумблякевич.

Карлиці враз зробили здивовані міни і тільки мовчки перезиралися.

— Звідки вам відомо про Море Борщів? — спитала Емілія.

— Та так… хтось розповідав… — ухилився від відповіді Бумблякевич. — А чого це вас так схвилювало?

— Хіба нас схвилювало? — спитала в сестер Емілія.

— Ніколи в житті нас подібні речі не хвилювали, — відказала Лідія.

— Хіба можемо ми при наших тендітних організмах ще й хвилюватися? — здвигнула плечима Соломія.

— Море Борщів знаходиться за смітником, — повідомила Емілія зовсім спокійно, але ці слова подіяли на Бумблякевича, мов нашатирний спирт.

— Можемо вам показати, — запропонувала Лідія.

— Це зовсім близько. В глибині саду, — додала Соломія.

— З превеликим задоволенням, — втішився Бумблякевич.

Хто б подумав! Море Борщів зовсім поруч! А що це означає? А це означає, що коли піти в протилежному напрямку, аніж ішов учора, то можна потрапити у замок і куди легшим шляхом, аніж через гори й нетрі. На біса йому тоді оці карлиці — ой! — ой! — ой! Заткайся, дурню, вони думки читають, знають, шляк би впік мене, все чудово, прекрасно, і сестрички прекрасні — які граційні, які солоденькі, як мармулядки готові на бля… блям-блям, а сад, а сад — просто справжній ліс, головне побільше думок, затуманити все, закутати, заплутати, щоб зблукали і нічого не зловили, — сад! яка розкіш! і три кароокі кралі! Ось вони вишивають переді мною, ведуть мене до Моря Борщів, три грації, три парки, три шпарки, ніжки, як в горобчиків, дрібу-дрібу-дрібушечки, дупці гуц-гуц-гуц, то в них і дупці є? — о йолоп! — аякже, певно, що є, і які — кругленькі, маленькі, мов два яблучка, ні — два персики, ні — дві абрикоски, ні — дві вишеньки… тільки хвостика не вистачає…

— Ах, маєте рацію, дорогий пане, — повернула до нього голову Емілія. — Не вистачає. А так би хотілося!

У відповідь сестри засміялися, пустотливо зиркаючи на Бумблякевича, а він сам почервонів і постановив собі взагалі ні про що не думати.

— Так не можна, — сказала Лідія. — Щоб зовсім ні про що не думати? Мозок відразу почне трухлявіти, заростати мохом і грибами, братися плісенню і витікати через вуха. Знала я одного пана, що йому мозок геть витік з голови, і коли було вітряно, то в черепку йому гуло, наче в гладущику. Усіх псів, бідачка, лякав. Мусив потім натовкти в голову різної різнятини, щоби не було вже так пусто, і якось живе.

— Ще ніколи не здибав я таких мудрих жінок, — похвалив карлиць Бумблякевич.

Вони пройшли через сад і опинилися перед горами сміття.

— Це і є смітник, — сказала Емілія.

— А це — Море Борщів, — показала Лідія на велику червону калюжу за смітником.

Бумблякевич був убитий.

— Боже! Ви скисли так самісінько, як і цей борщ, — зауважила Соломія.

— Оце Море Борщів? — спитав з таким розпачем у голосі, що вже сумнівів не було — сподівався побачити щось зовсім інше.

— Розумієте, наша мама варить щодня борщ, а ми його так переїлися, що досить нам і двох ложок, а решту доводиться виливати, — пояснила Емілія. — Проте вона й далі продовжує варити цей борщ. Хоч він нам уже в печінках сидить. От за багато літ, виливаючи борщ у одне й те ж місце, витворили ми оцю вічну калюжу, котру й прозвали Морем. Стільки сюди вже борщу виллято, що земля не приймає, і він залишається на поверхні. І з кожним роком територія Моря все зростає і зростає, а минулого року тут навіть втопилося порося.

— Коли ми його добули, воно було геть червоне, — сказала Лідія.

— І зварене, — сказала Соломія. — Ми його тут на березі й строщили.

— Ми часто тут граємося, — сказала Емілія. — Наприклад, пускаємо кораблики. Вчора я запустила корабель, який назвала «Троєю». Це був трищогловий бриг. Соломія і Лідія наліпили з хліба морців, і ми відправили їх у подорож.

— То була розкішна мандрівка, — замріяно похитала голівкою Лідія. — Нам здавалося, наче ми самі пливемо на тім кораблі і море б'ється хвилями і гойдає нас, а чайки співають і кличуть усе вперед і вперед до незвіданих берегів…

Бумблякевич слухав, затамувавши подих.

— Але потім матуся покликала нас обідати, — продовжила Соломія. — І знову нас чекав той клятий борщ. Ми з'їли по дві ложки і вилляли решту в баняк. Потім, правда, їли ми рідкісний смаколик — драглі з начиненої щуки. За тією щукою ми зовсім утратили пильність і не помітили, як матуся вхопила баняка зі зливками й пішла на смітник… Коли по обіді прийшли ми сюди — було вже по всьому…

— Матуся, видно, вилляла борщ просто на наш корабель, — зітхнула Емілія. — І він, бідолашний, потонув…

— На березі я знайшла тільки одного-єдиного морця, — мало не плакала Лідія.

— Що? — стрепенувся Бумблякевич. — А де він? Що з ним?

Карлиці поглянули на нього з подивом.

— Що з вами? Ви такі перестрашені! — спробувала зазирнути йому в очі Соломія.

Нічого, нічого, жодних думок, тут просто співпадіння, мусиш зберігати спокій і думати про приємне, а що в нас приємне? Лютеція! Лютеція!

— Я лише хотів спитати про того морця, що ви його знайшли на березі.

— О-о, ми занесли його до хати, — сказала Емілія. — Колись збудуємо нового корабля і відправимо того морця в далеку мандрівку. А поки що він спочиває у новому пуделку.

— Обідати! — пролунав голос старої.