Читати книгу - "Три листки за вікном"

– Мої свердла! – сказав Осип Орищенко, показуючи їх людям.

– Ти ж мені їх позичив, – сказав Петро.

– Позичив? – повернув до нього освітлене недобрим оскалом лице Орищенко. – То, може, скажеш, що я і скриньку свою тобі позичав, вісімнадцять кіп грошей, три битих таляри, дві срібні чарки і срібний гудзик?

– Аж стільки! – сумно всміхнувся Петро. До нього підходив, тримаючи в руках рушницю, мушкет і пістоль, Тесько Сердюк.

– А про мою рушницю, мушкет і пістоль що знаєш? – спитав голосно. – Про путо залізне, що в мене пропало, киндяк і в'ялену рибу на десять золотих?

– Бог вас покарає, дядьку, – тихо сказав Петро. – Рушниця, мушкет і пістоль мої, і жінка моя про це вам скаже.

Але Тетяна стояла повернута до нього боком, половина обличчя, яке бачив, була залите сонцем, і тримала вона на вустах тоненьку червону гадючку. Очі її дивилися кудись поверх голів, наче хотіла побачити віддалік щось цікаве. Для цього витягла якомога шию і звела підборіддя: Петро раптом розширив, аж потемніли вони йому, очі: не дружину, а тяжкого ворога перед собою побачив.

– Що, жінко, – спитав тихо, – так багато лиха тобі вчинив, що допомагаєш напасть на мене насилати?

Але вона, здавалося, не почула його слів, бо рушила раптом від нього, простуючи просто до Степана Кошанського.

– Тут не все його крадені речі, – сказала голосно. – Багато чого тут мого власного є…

– Уряд розбереться, – сказав незворушно Кошанський, і його рот скрививсь у тонкій усмішці, тоді як брова ледь-ледь моргнула. На це ще більше здивувався Петро, зрештою, він сам мав на серці замок… Різко повернувся: через перелаз переступала переполошена Горпина.

– Що тут сталося, мамо? – спитала перелякано.

– Що сталося, не твоє діло! – озвірилася до неї мати. – Йди додому!

Горпина схилилась покірно, зирнула на зв'язаного Петра і, опустивши плечі, пішла назад до перелазу. Звідти знову зирнула на нього, і йому на серці потепліло.

З хати вийшов Йосип Горський, тримаючи в руках нову штаметову спідницю.

– Моя, ой, присій-богу, моя! Я тут знайшов, панове урядові, ще й своє дзеркало, кунтуш синівський тонкого сукна, коралевий, а в ньому капшучок грошей.

– Признаю до себе оці чоботи й оце барило! – сказав отець Тимофій. – їх украдено в мене, і знак тому, що ці чоботи якраз по мені.

Він закотив рясу, скинув старого, аж бурого, чобота, а взув нового.

– Хай панове урядові подивляться, – сказав, переможно всіх озираючи. – По нозі, як улиті!

– Поки що кидайте їх у купу, панотче, – сказав Кошанський. – Завеземо все до ратушу, а там спізнаватимете…

4

Петро дививсь у мале загратоване віконечко – просто на нього світив великий, повний і червоний місяць. Стояв серед неба, завмерлий і плаский, і на ньому чітко промальовувалося дві людські постаті: один стояв, розставивши ноги і звівши руки з вилами, а другий на тих вилах конав. Червона кров розливалася по світу і все мертвила чи присипляла. Збуджувала тільки собак та жаб: собаки валували, а жаби в недалекому ставі співали. Передражнювали, а може, й собі хотіли стати птахами. Хотіли злетіти вгору під те місячне проміння, щоб викупатись у ньому донесхочу. Деякі навіть стрибали для того з високих круч – перевіряли, чи не виросли в них крила. Ляпалися, однак, просто в червоне кружално відбитого у воді місяця, а потім довго й захоплено розказували, що вони й на місяці побували і там така ж вода, як і тут…

Петро слухав той спів, і в нього не було сну. Не було й урази від того, що вдіялося, тільки заціпеніле зчудування. Знав, що з цього лиха може не винести голови, але зараз це не вражало його. Дивився на білий клапоть дороги, що світився під місяцем, і ця дорога дивно знаджувала його. Був би вільний – неодмінно вийшов би на неї, заплющив би очі і пішов спокійно, переставляючи ноги, як сновида. Місячне проміння потоком уливалося б у його розхилену душу і розсівалося б там. Наповнювався б ним і ще більше ціпенів. Все в ньому мерзло і вмирало, тільки серце ледь-ледь поколихувалося і сяк-так гнало кров. Дивився мертвим поглядом і вже не бачив і дороги. Ставав скляним стовпом, з якого теж починало струміти червонувате світло. Здалося йому, що це саме відчуває, перш ніж полетіти, й кажан. Ноги його легенько відпиралися від долівки, і йому увіч здалося, що варто відштовхнутися сильніше – і його пронесе крізь вузьке віконце, і замахає він широкими крильми, розрізаючи оцю червонясту темінь…

Це саме відчував, коли повертався тієї ночі від Горпини.

Був утішений і вмиротворений і знав тільки одну турботу: безшумно пробратися в повітку й заснути, перед тим помаривши. Ніч була темна й кудлата, небо обволоклося хмарами, і самотні вогники з хат тривожили тьму. Проходив повз хату Кошанського, і щось смикнуло його зупинитися. Вікно було освітлене, але й затулене. Перемахнув через тин і приклався до щілини. Побачив Кошанського, а побіч веселе, засміяне обличчя власної жінки. Кошанський обійняв її і раптом закрутив, аж затріпотіла і звіялася довга її одежа… Петро відхилився і знову переліз через тин. Ішов і поступово вивіювалася з нього добра тиша, якою був наповнений. «Треба мені гукнути людей і врізати їй полу, – подумав він, простуючи по дорозі. – Суд розірве нам шлюб, і буду я вільний!» Озирнувся крадькома: вікно Кошанського палахкотіло. «Я зараз підійду до найближчої хати і гукну її господаря». Він побачив подумки обличчя того, кого хотів гукнути, і на нього найшла остуда. Якась неміч чи кволість, несила чи страх, глуха нехіть – щось таке, що змучує йому душу і засіває попелом. «Я сам винуватий, – думав він, схиливши низько голову, – бо вона мене не любила від початку. Та і я її не праг!» Мимовільно згадав той час, коли послав старостів до Тетяни, відчай тоді його якийсь їв, а може, хотів швидше забути Горпину. Не міг нічого згадати гарного, а тільки сірий туман. Іде в тому тумані, а побіч ступає дівчина. І не дивляться вони одне на одного, а набоки… Він раптом спинився серед вулиці: не знав, куди йти. Знав тільки, що таки не покличе людей, щоб застукати жінку…

… Глухі, вкрадливі кроки розбудили його у хурдизі. Здригнувся і вдививсь у сутінь. Біла легка постать відділилася від дерев і безшелесне промайнула через залитий місячний двір.

– Петре, не спиш? – прошепотів жіночий голос.

– Це ти, Горпино? – спитав він знехотя.

– А хто ж би ще? Не береться мені до очей сон, – шепотіла