Читати книгу - "Вітер у замкову шпарину"

був занадто втомлений і голодний, щоб іти далі. Він кілька разів намагався розговорити Дарію, та вона знову мовчала. Тім натиснув на третю кнопку, та це не допомогло, хоча її функція орієнтування нібито була в порядку — коли він навмисно повертав праворуч чи ліворуч з помітної стежки, що вела в глиб лісу (і весь час угору), зелене світло змінювалося червоним. Коли він повернув на стежку, знову засвітився зелений.

Трохи перекусивши, Тім умостився, щоб трохи покуняти. А коли прокинувся, день хилився до вечора. І стало трохи прохолодніше. Він знову повісив кошик на спину (тепер той став трохи легший), бурдюк накинув на плече й рушив далі. Вечір був короткий, сутінкова пора — ще коротша. Ніч уже не здавалася йому такою страшною, частково тому, що він одну пережив, але здебільшого тому, що, коли він просив світла, Дарія його запалювала. А вечірня прохолода після жаркого дня дарувала приємне полегшення.

Так, не знаючи втоми, крокував Тім багато годин, аж поки не настала пора лаштуватися на нічліг. Він саме збирав опале листя, щоб проспати на ньому до світанку, коли озвалася Дарія.

— Мандрівцю, попереду вас чекає мальовниче видовище. Якщо ви бажаєте побачити мальовниче видовище, скажіть «продовжити». Якщо не бажаєте, скажіть «ні».

Тім якраз ставив кошик на землю. Та, заінтригований, одразу ж і підняв.

— Продовжити, — сказав він.

Яскраве світло згасло, та після того, як Тімові очі звикли до темряви, він побачив попереду світло. То було сяйво Місяця, проте набагато яскравіше, ніж те, що просочувалося крізь віття дерев, яке нависало над стежкою.

— Користуйтеся зеленим навігаційним сенсором, — сказала Дарія. — Просувайтеся тихо. До мальовничого видовища одна миля, або нуль цілих вісім десятих колеса, на північ від вашого теперішнього місця розташування.

Після цього вона з клацанням вимкнулася.

Тім ішов якомога тихіше, але самому його кроки здавалися дуже гучними. Та зрештою це, мабуть, не мало значення. Стежка вивела на першу велику галявину, що трапилася йому, відколи він зайшов у ліс, а істоти, які на ній сиділи, не звернули на нього ні найменшої уваги.

На поваленому залізному дереві, здійнявши пички до Місяця-серпика, сиділо шість пухнастиків-шалапутів. Очі в них блищали, мов коштовне каміння. У ті дні шалапути були нечастими гостями в Лісовому, і побачити бодай одного вважалося величезною удачею. Тім у своєму житті не бачив жодного. Декілька його друзяк стверджували, що підгледіли, як ті бавилися в полях чи в дібровах блоссі, але він підозрював, що вони вигадували. А це… цілих півдюжини побачити…

Вони були, подумав він, набагато гарніші за зрадливу Арманіту, бо єдина їхня магія була звичайною магією живих істот. Це вони приходили до мене вночі —я точно знаю.

Немов уві сні, він пішов до них, знаючи, що, напевно, перелякає їх, та не спроможний лишатися на місці. Вони не ворухнулися. Тім простягнув до одного руку, не зважаючи на сумовитий голос у голові (дуже схожий на вдовин), який казав йому, що його неодмінно вкусять.

Шалапут не вкусив, та коли відчув Тімові пальці на своїй густій шерстці під щелепою, то неначе прокинувся. І зіскочив з колоди. Інші наслідували його приклад. Вони забігали у Тіма під ногами, стали кусати один одного і пронизливо гавкати, чим дуже насмішили Тіма.

Один звірок озирнувся на нього через плече… і неначе засміявся у відповідь.

Потім вони полишили його і помчали на середину галявини. Там у місячному сяйві стали живим колом. Танцювали й спліталися їхні ледь помітні тіні. Зненацька вони всі враз спинилися і поставали на задні лапи, витягнувши передні, й стали схожі на маленьких волохатих чоловічків. Попід холодною усмішкою Місяця-серпика вони всі повернулися на північ уздовж Шляху Променя.

— Ви такі чудові! — вигукнув Тім.

Це порушило зосередженість шалапутів, і вони обернулися до нього.

— Удові! — повторив один із них… і всі помчали в ліс. Усе сталося так швидко, що Тім майже повірив, що йому привиділося.

Майже.

Тієї ночі він влаштувався спати на галявині, сподіваючись, що вони повернуться. І вже занурюючись у сон, згадав, що вдова Смек сказала про неприродно теплу погоду.

Та, мабуть, це пусте…якщо, звісно, не побачиш сера Трокена, який танцюватиме в сяйві зірок чи дивитиметься на північ, здійнявши догори писок.

А він бачив не одного шалапута, а цілих півдюжини, і вони не лише танцювали, а й дивилися на північ.

Тім сів на своєму ложі з опалого листя. Вдова казала, що це ознаки чогось… чого? Станбласта? Майже, але не зовсім…

— Старкбласт, — промовив він. — Ось що воно.

— Старкбласт, — ожила Дарія, і її голос розбудив його остаточно. — Ураган, що швидко рухається і має велику силу. Його характеристиками є різке й несподіване падіння температури, що супроводжується сильними вітрами. Відомий масовими руйнуваннями й людськими жертвами в цивілізованих краях світу. У примітивних районах було знищено цілі племена. Це визначення старкбласту надане Північним центром позитроніки.

Тім знову ліг на своє ложе з опалого листя, підклав руки під голову і подивився в небо, на коло зірок, які було видно на тій галявині. Північним центром позитроніки надано, га? Ну… може, й так. Але Тім підозрював, що насправді то Дарія надала йому те визначення. Вона була дивовижною машиною (хоча навряд чи її можна було вважати тільки машиною), але деякі речі їй не дозволено було йому казати. Та він здогадувався, що вона могла натякати. Чи не хотіла вона його обдурити, як Збирач і Арманіта? Тім змушений був зізнатися сам собі, що така ймовірність була, але щось не дуже в це вірив. Він думав (може, тому, що він був лише дурною дитиною, ладною в будь-що повірити), що їй просто вже давно не було з ким поговорити, і тому вона була така приязна з ним. Одне він знав напевно: якщо наближався жахливий ураган, йому варто було швидше впоратися зі своєю справою і знайти десь укриття.

Це знову привело його роздуми до племені з болота Фаґонар. Вони ні на крихту не були в безпеці… і самі про це знали, бо чи ж не вони показували йому шалапутів? Він пообіцяв їм упізнати те, що вони намагалися йому показати, якщо побачить. І впізнав. Наближався буревій — старкбласт. Тубільці знали це, напевно, від шалапутів, і чекали загибелі.

Тім сумнівався, що з такими думками йому вдасться швидко заснути, проте вже через п’ять хвилин забувся сном.

І снилися йому трокени, що танцювали в місячному сяйві.

Він став вважати Дарію своєю супутницею, хоча вона багато не говорила, а коли озивалася, Тім