Читати книгу - "Листи з того світу"

розмови? Схоже, Павло мав рацію, стверджуючи, що хтось поклав око на квартиру, а я зовсім випадково перейшов йому дорогу і тепер розплачуюся. Ваги цій версії додавало й те, що всі надприродні явища цієї історії поступово матеріалізувалися. Тож усе це — лишень вдала постановка. І якщо згадати, мені зустрічався на сходах якийсь чоловік і з вікна я бачив незнайомця, без сумніву, то — одна й та сама особа — фізична особа! Звісно, без містики тут не обійшлося: два послання зі світу мертвих трималися в пам’яті, але ці факти я виніс за дужки всього, що відбувалося. Для мене вони були беззаперечними!

У роздумах очі залипли на моніторі, де транслювався четвертий поверх. Як завжди, картинка демонструвала статичний спокій, присипляючи пильність. Поступово інтерес до спостереження згас, з’явилася сонливість, тож я вирішив розігнати її кавою. Помірний вогонь під туркою заколисував, і коли все поринуло в абсолютний спокій, згори загриміло, мов громом ударило!

Перестрашене серце змусило скочити на ноги. Кава збігла, загасивши полум’я. Газ зашипів, вириваючись із конфорки. Я — застопорився. Повторне падіння важкого предмета випередило думку, що попередній шум наснився. Згодом поверхом вище зашаркотіли чиїсь ноги. Вони різали слух, мов звук пінопласту, яким труть по склу; вони штрикали вени страхом — наркотиком, що викликає параною і від якого я вже відвик. Вони не мали нічого спільного з тими кроками, що лунали досі, і передусім відрізнялися відкритістю. Хтось вільно пересувався, не боячись бути викритим сусідом знизу.

Кроки деякий час чулися в кухні, потім вони посунули коридором до кімнати над спальнею хазяйки, перейшли до сусідньої і повернулися назад. Утворений ними звук просочувався крізь стелю й, посипаючи мене магнітним пилом електронів, змушував рухатись із задертою головою, дублюючи маршрут. Апогеєм гучного безчинства стало побрязкування ключів і відкривання дверей восьмої квартири — хтось вийшов до коридору!

Я згадав про камеру й кинувся до ноутбука з однією лише думкою — встигнути роздивитися нахабного незнайомця. За три секунди я був за комп’ютером, але застав на моніторі лише тінь, що зникла на очах. «Чорт!» — вирвалось у мене, і я помчав до дверей, аби на слух пересвідчитися, що то був не міраж. Вухо налаштувалось уловити найменші звукові коливання. Я мріяв почути бодай щось! Секунди, що збігали, позбавляли надії дізнатися правду, і все, що мені залишалося, то — друга камера, спрямована у внутрішній дворик. Наявність іще одного шансу підняла мене з колін. Аж раптом «магнітне поле», яке щойно пересувало мене квартирою, виникло зовсім поруч — просто за дверима! Повітря наелектризувалося страхом, викликаючи неконтрольований напад паніки. А вже наступної миті у двері постукали.

Той відгомін прошив мене нервовими судомами. Від повторного стукоту серце мало не зупинилося. Намацавши за поясом зброю, я наважився запитати:

— Хто там?

За дверима відкашлялись і твердо відповіли:

— Я — ваш новий сусід, мені потрібна ваша допомога.

Від такої зухвалості я дещо розгубився. Схоже, це відчули по той бік дверей, бо наступні слова пролунали м’якше:

— Я тут нова людина, а мені протягло спину.

Голос незнайомця звучав упевнено, із відповідним тактом, як того вимагала ситуація. Але показова толерантність лише пробудила нові підозри, і я подумки вилаяв Гримчака, який покинув мене напризволяще цього вечора.

— Ви не могли б попросити когось іншого? — бовкнув я перше, що спало на думку.

— Ваш сусід, пан Любомир, уже люб’язно погодився, але без вас ми не впораємося.

Слова чужинця отримали підтримку чоловіка з п’ятої квартири.

— Доброго вечора, Андрію, — пролунало з-за дверей.

Ідентифікувати бас сусіда не становило проблеми — притаманну йому хрипоту вже доводилося чути. Стискаючи пістолет за спиною, я відчинив перед нічними візитерами двері, залишивши ланцюжок у захисному положенні.

Тьмяне коридорне світло завадило відразу добре роздивитися чоловіка, який видавав себе за новоспеченого сусіда. Він був мого зросту, але шия та плечі виглядали значно кремезнішими, як в атлантів, що підпирають вхід до Гранду. Попри міцну, спортивну статуру, чоловікові на вигляд було далеко за п’ятдесят. Його очі ховалися за тонованими скельцями окулярів. Загалом він справляв враження особи, від якої варто триматися якнайдалі. Прискіпливо розглядаючи обличчя гостя, я занепокоєно обдумував свою роль у цій ситуації. Мої очі не ховалися за склом парного лорнета, тому, виявивши в них вагання, чоловік перепитав:

— То допоможеш?

Зміст його слів дійшов згодом, коли спантеличений Любомир повторив їх.

— Зачекайте, — буркнув я і зачинив двері.

Не гаючи часу, я схопив телефон і настрочив повідомлення Гримчаку про матеріалізацію Привида і про те, що йду у восьму квартиру. Передбачаючи емоційний вибух товариша, я вимкнув звук і залишив телефон біля ноутбука, як слід замаскував пістолет і рушив у коридор.

Повторне відвідування квартири, яка вважалась оплотом зла, та ще й у компанії незнайомця, скидалось на неабияку авантюру.

Витримка зраджувала, проступаючи на чолі краплинками поту. Зважитися на такий крок виявилося непросто, але застрахований Любомиром і повідомленням, я таки подався нагору. При доброму освітленні мені нарешті вдалося роздивитися і помешкання, і нового сусіда. З усіх ознак, що зазвичай запам’ятовуються при першому знайомстві з людиною, у Дем’яна — саме так представився чоловік — була гемангіома. Яскраво-червона, бридка цятка знаходилася під лівою ніздрею і неабияк псувала вигляд свого господаря.

У кожному жесті та слові Дем’яна я шукав доказів його причетності до смерті Ельзи Олександрівни й розхитування моєї психіки. Доки ми з Любомиром совали стару канапу, таких ознак виявити не вдалося. Так званий сусід поводився впевнено та розкуто, не викликаючи підозр. Чоловік розповів нам про лютий Сибір, де все життя пропрацював геологом, і про те, що на схилі літ вирішив повернутися на Батьківщину. Тут обслуговує нафтопровід Одеса-Броди. Неодружений. Бездітний.

Я відверто нервував. Паніка не давала зосередитись, я начебто і слухав, проте шкірою відчував на собі пильний погляд незнайомця. Усе, що відбувалося, не вкладалось у голові. Реверс, що в ньому почала рухатись історія, зруйнував усі плани, а, найголовніше, позбавив козирів, що були на руках після відвідин цієї квартири. Сумніву не було: нас викрили і м’яч опинився на полі команди суперника. Я вирішив влаштувати йому пресинг.

— Пане Дем’яне, а як ви знайшли господаря цієї оселі? Тут десятиліттями ніхто не з’являвся. Любомир не дасть збрехати.

На жаль, кляті окуляри приховували його очі, а вони зараз, певно, сказали б більше, ніж слова! Погляд, міміка могли виказати Дем’яна, або ж навпаки зміцнити його алібі. Та ця відповідь, як і попередні, прозвучала наче відмовка:

— Як і всі, — за оголошенням у газеті.

— І