Читати книгу - "Листи з того світу"

покої. Першою на шляху стала кімната, розташована над спальнею Ельзи Олександрівни. Вона пустувала. У кутку горою громадилися стільці, поруч чалився письмовий стіл. Одинока шафа вкривалась простирадлом — ото й усі меблі. Усвідомивши, що тут нам робити нічого, ми повернулися до коридору. Залишилася ще одна кімната, що знаходилася просто над моєю. Двері до неї виявилися зачиненими.

Це неабияк збентежило і мене, і Ростика.

Але за мить вони скорилися силі плеча.

Ми таки потрапили в лігво Привида.

Хвилювання, що з ним я заходив усередину, досягнуло апогею. Промінь ліхтарика скочив у пітьму й заменжувався у темних закутках. Він бігав, мов навіжений, шукаючи в мороці ворога.

Ось він ковзнув по стелі.

Ось прошмигнув підлогою, натрапив на м’яке крісло й заліз під диван.

Він прочісував територію максимально ретельно: найменше хотілося, щоб нас застали зненацька. Порожнеча оселі послабила хвилювання, і ми нарешті перевели подих — тепер можна обстежувати завойовану територію. Оглядини нас розчарували — не було жодних слідів, що вказували б на існування не те що привиду, а навіть людини. Мінімум меблів в інтер’єрі наштовхував на думку, що помешкання призначалося для короткотривалого перебування в ньому. Ентузіазм мисливця почав згасати.

Гримчак, обережно ступаючи подряпаним паркетом, обстежив кожен дюйм: зазирнув під крісло, обслідував підвіконня, обнишпорив довкола кахельного п’єца, а тоді відкрив дверцята тумбочки. Він роззявив рот, готовий вичавити з себе радісний крик, але, отямившись, знищив його в зародку. Я наблизився впритул. Те, на що натрапив приятель, жодним чином не вписувалось у тутешній інтер’єр. Ноутбук разом з мишею, що з’єднувалася з ним кабелем, видавався більмом на оці.

Із цікавості я торкнувся маніпулятора, і девайс несподівано ожив, вийшовши з сонного режиму. Замість шпалер робочого стола ми побачили теку з аудіофайлами. Датовані записи розташовувалися в хронологічному порядку. Інтуїтивно я активував перший із них, і за секунду ноут озвався моїм голосом. Від здивування перехопило подих. Я згадав той вечір, коли ми з Оксаною повернулися з гір і обговорювали канікули.

Я навмання відкрив іще кілька файлів.

Програвач відтворював записи моїх розмов із різними людьми: ось я телефоном розмовляю з мамою, ось — із Павлом, а ось це — кричу до батька… Гримчак усвідомив автентичність записів і хотів щось сказати, але завадила моя долоня, що вчасно прикрила його рот. Ми зачистили сліди свого перебування у ворожому таборі та вшилися звідти.

У кінці лабіринту блиснуло світло — залишилося знайти мінотавра.

Ніч скотилася за обрій, а суперечки в штабі порятунку моєї персони не вщухали. Гримчак, який від початку не вірив у містичну версію про привида, наполягав, що й далі треба грати вар’ята, аби вивести зловмисника на чисту воду.

Апостоли рекомендували підключити міліцію, мовляв, несанкціоновані записи слугуватимуть вагомим доказом у справі. Я мовчав. Так чи так, а вирішальне слово за мною і, перш за все, я мав визначитися!

Ідея нічної диверсії заклала динаміт під містичне тлумачення цієї історії, а виявлений комп’ютер підірвав остаточно. Ударною хвилею знесло всі опори, на яких трималася віра у присутність вищих сил на цьому полі бою. Разом із ними розвіявся силоміць насаджений страх, завдяки якому хтось вправно маніпулював мною, доводячи гру до абсурду. Але найголовніше — зникло відчуття провини перед батьком: я позбувся його, навіть не відбувши покуту. Слова Ельзи про ворога, озвучені сивілою, підтвердились, і тепер я точно знав, що він так само смертний, як усі ми.

Урешті-решт я втрутився в суперечку друзів.

— До міліції я звертався, і вона нічим мені не зарадила, тому я вступаю у гру.

— Це помилка, — зауважив Петро.

— Можливо, але іншого виходу немає. До того ж, тепер у нас є переваги — нам відомо, що за всім стоїть людина, і ми знаємо, що розмови з моєї квартири пишуться. Цим і скористаємося.

— Благо, хоч у привида більше не віриш — уже плюс! — висловився Павло, поставивши крапку в сьогоднішній розмові.

13

Оголосити війну виявилося просто, а виграти — нелегко, особливо, коли не знати, з ким воювати.

На квітковому ринку, що через дорогу від будинку, бабусі вже торгували підсніжниками, а наша справа ні на йоту не зрушила з місця, хоча обрана стратегія здавалася геніальною. З ініціативи Гримчака ми налагодили відеонагляд за дверима квартири номер вісім і парадним входом. Викриття таємничого сусіда було справою часу, принаймні ми так вважали.

Моя квартира перетворилася на штаб. Камери конектились із ноутбуком, презентованим для справи Павлом. Я практично не покидав пост, за винятком тих моментів, коли була необхідна моя обов’язкова присутність в університеті. Хтось із хлопців, включно з Ростиком, постійно знаходився поруч і вдень, і вночі, тому стеження здійснювалося майже безперервно. Ми пам’ятали про мікрофон у домівці, тож розмовляли, уникаючи тем про привидів і ситуацію, що склалася довкола мене. Усе виглядало так, ніби друзі живуть зі мною.

Якось мама викликала Петра збирати березовий сік, а Павло повіз вуйкові у Славське відремонтовані черевики. Єдиним кандидатом на нічну варту виявився Ростик. Хлопці попередили його, і він дав згоду.

Стрілки годинника ще рухалися за зимовим часом, і о восьмій вечора ніч проковтнула день, не кліпнувши оком. Відсутність Гримчака о такій порі викликала занепокоєння, але не хотілося турбувати його передчасно. Зрештою, за п’ятнадцять хвилин однокурсник сам відгукнувся, зателефонувавши на мобільний.

— Привіт, погранцям! Як служба?

— Нічого, усе тихо.

— Слухай, твої попередили мене, я приїду. Але десь близько півночі, о’кей?

— О’кей, — безрадісно відповів я, але вмовляти товариша покинути справи не наважився, тільки поцікавився: — На гульки зібрався?

— Ага. Пам’ятаєш оту кралю з Підгірців, через яку ми відгребли під клубом?

— Ну! — інтонуючи здивування, процідив я.

— Здибалися випадково в центрі, оце йдемо в кіно.

— Ну й щасливчик ти, Гримчак! Добре, не затримуйся довго, — відповів я і додав, пам’ятаючи про мікрофони у квартирі: — Вечеря в холодильнику.

— Сигнал прийняв. У разі чого — з тобою мій друг.

Я вимкнув телефон і намацав за поясом травматичний пістолет, залишений Ростиком, — зброя додавала сміливості. Озброєний я рушив у вечірній обхід, який включав перевірку шпингалетів на всіх вікнах і ланцюжка на вхідних дверях.

Я досі не знайшов відповіді, яким чином невідомий ворог зумів накинути його в паз і замкнути при цьому двері, адже вікна були зачинені. Та що казати, коли з кожним кроком питань у цій справі ставало щораз більше. Наприклад, якщо в цій грі задіяна людина, то звідки їй відомо про минуле Ельзи Олександрівни? Якщо зводили рахунки з нею, то до чого тут я? Навіщо записувати мої