Читати книгу - "Фламандська дошка"

— Отже, вся ця історія з балончиком на капоті та загрозою білій королеві — лише пуста похвальба?

— Мене б це не здивувало.

— Чому?

— Бо наш суперник обрав хід, який я теж зробив би на його місці: з’їв білу ладдю на b6 пішаком, що стояв на а7. Це послаблює тиск білих на чорного короля, становище якого досить складне, — шахіст захоплено похитав головою. — Я вже вам казав, що він гарний гравець.

— І що тепер? — поцікавився Сесар.

Муньйос провів рукою по чолу й замислився.

— Тепер ми маємо два варіанти… Мабуть, нам варто було б узяти чорного ферзя, однак це може спонукати нашого суперника до обміну ферзями, — він глянув на Хулію, — а таке мені не подобається. Не будемо змушувати його до того, чого він сам не зробив, — шахіст знову хитнув головою, ніби чорно-біла шахівниця підтвердила його думки. — Цікаво, що він знає, що ми міркуватимемо саме так. Це дуже важливо, адже я бачу ходи, які він робить і надсилає нам, а він лише уявляє, якими будуть мої… Він їх навіть обумовлює. Досі ми робимо тільки те, що він нам пропонує.

— Ми маємо вибір? — запитала Хулія.

— Поки що — ні. А далі побачимо.

— І яким буде наш наступний хід?

— Це буде хід слоном. Ми перемістимо його з П на dЗ і створимо загрозу його ферзю.

— А що робитиме він… Чи вона?

Муньйос відповів не одразу. Він довго сидів нерухомо й дивився на шахівницю, ніби не чув запитання.

— У шахах, — озвався він нарешті, — передбачення також має свої межі… Найкращий з можливих чи ймовірних ходів той, який ставить суперника в найбільш скрутне становище. Отже, щоб з’ясувати доцільність наступного ходу, треба просто уявити, що ви його зробили, й проаналізувати партію з точки зору суперника; тобто поставити себе на його місце. З цієї позиції ви придумуєте хід у відповідь й одразу обертаєтеся на суперника свого суперника. Відтак знову стаєте самим собою. І так до нескінченності. Залежно від ваших можливостей… таким чином я хочу сказати, що знаю, куди дійшов я, але не знаю, куди дійшов він.

— У такому разі, — мовила Хулія, — він, напевне, обере той хід, який завдасть нам найбільшої шкоди. Чи не так?

Муньйос почухав потилицю. Тоді дуже повільно пересунув білого слона на поле b3, зовсім поряд із чорним ферзем. Здавалося, він знову поринув у роздуми, аналізуючи нову ситуацію, що склалася на шахівниці.

— Хоч який хід він зробить, — нарешті проказав шахіст, і його лице спохмурніло, — я певен, що він з’їсть якусь нашу фігуру у відповідь.

XI. АНАЛІТИЧНІ НАБЛИЖЕННЯ

Не будьте дурнем. Прапора не може бути, отже він не може повівати. Це повіває вітер.

Д. Р. Гофштадтер

Несподіваний телефонний дзвінок налякав її. Хулія неквапно прибрала змочений у розчиннику тампон з кута картини, над яким саме працювала, — крихта лаку в’їлася у вбрання Фердинанда Остенбурзького — і взяла пінцет у зуби. Потім недовірливо глянула на телефон, що стояв на килимі біля її ніг, запитуючи себе, чи не доведеться, знявши слухавку, знову почути тривалу тишу, до якої вона вже звикла за останні два тижні. Спочатку вона лише мовчки притискала слухавку до вуха, з нетерпінням чекаючи хоч якого звуку, бодай тільки дихання, що засвідчило б присутність якоїсь людини, хоч яке б занепокоєння та викликала. Однак дівчина чула лише абсолютну тишу, позбавлена навіть такої сумнівної втіхи, як клацання при роз’єднанні. Таємничий мовчун — чи мовчунка — завжди був більш терплячим; хоч би скільки Хулія чекала, вона все одно клала слухавку першою. Хоч би хто був той мовчун, він залишався на лінії, на чатах, нікуди не поспішаючи й не боячись, що поінформована Хулією поліція може поставити її телефон на контроль і засікти його. Найгірше було те, що той, хто телефонував, і гадки не мав про власну безкарність. Хулія нікому не розповідала про ці дзвінки — навіть Сесару, а тим паче Муньйосу. Ці нічні дзвінки здавалися їй чимось ганебним, хоча вона сама не знала до ладу, чому саме; дівчина вважала їх принизливими, бо вони проймали нічну тишу її оселі, яку вона дуже любила, поки не почався цей кошмар. Це нагадувало щоденне ритуальне зґвалтування — без дотиків чи слів. Вона взяла слухавку лише після шостого дзвінка і з полегкістю почула голос Менчу. Однак її спокій тривав не більше хвилини: приятелька добряче набралася, «можливо, там не тільки алкоголь, а й щось міцніше», — стривожено подумала дівчина. Досить голосно, щоб перекрити гамір голосів та музику, наполовину ковтаючи слова, Менчу повідомила, що сидить у «Стефансі», а тоді почала плутано розповідати якусь бридню, в якій перемішалися Макс, ван Гюйс і Пако Монтегріфо. Хулія нічого не зрозуміла, а коли попросила приятельку повторити, що ж усе-таки сталося, Менчу п’яно, істерично зареготала й поклала слухавку.

Надворі було холодно, стояв густий туман. Тремтячи у своїй хутряній куртці, Хулія вибігла на вулицю й зупинила таксі. Вогні міста швидко ковзали по її обличчю миттєвими спалахами, і Хулія неуважно хитала головою балакучому таксисту. Невдовзі вона відкинула голову на спинку сидіння й заплющила очі. Перш ніж вийти з дому, вона ввімкнула охоронну сигналізацію й зачинила на два оберти зовнішні двері, а в під’їзді не втрималася й кинула погляд на домофон, боячись виявити нову картку. Однак цього вечора там нічого не було. Гравець-невидимка ще розмірковував над своїм наступним ходом.

У «Стефансі» було велелюдно. Першим, кого Хулія побачила, був Сесар, котрий сидів удвох із Серхіо на одному з диванів. Юнак раз по раз хитав головою — при цьому пасмо білявого волосся елегантно спадало йому на очі, — слухаючи антиквара, який шепотів йому щось на вухо. Сесар курив, сидячи нога за ногу, рука з сигаретою лежала на коліні, а другою, супроводжуючи жестами свої слова, він водив у повітрі дуже близько від руки свого протеже, але не торкаючись її. Завваживши Хулію, Сесар підвівся й пішов їй назустріч. Здавалося, його зовсім не здивувала її поява тут о цій порі, без макіяжу, в хутряній куртці та джинсах.

— Вона там, — тільки й мовив антиквар і байдуже показав рукою в глиб закладу, марно намагаючись приховати нетерпляче очікування кумедного видовища. — На одному з задніх диванів.

— Вона багато випила?