Читати книгу - "Покров"

— А я?! — раптом відчайдушно вигукнула Мар’яна. — Я теж поїду з Ярком!

— Хіба що на даху місце лишилося, — сказав водій.

— А ви куди? У яке село? Як я Ярка знайду?!

— Сам тебе знайде, — відказала Кривошиїха.

Поля не повірила:

— Уже на ногах, Мусько? От Кривошиїха! Що вона таке знає?… Як нирки?

— Ниють, — Мар’яна трималася за бік, усміхалася. — Пусте, Полю, він живий! Ярко живий.

— Де ж він? Злякався і втік?

— Ні… Не хочу про це. Усе в порядку… буде, — Мар’яна обійняла виснажену Полю. — Перепочинь. Я тебе підміню.

— Разом перепочинемо, бо ти щось геть бліда, — відповіла Поля, пояснила: — Лікарі із заходу приїхали, тільки заступили. До вечора маємо вільний час.

Пробиралися збудженим велелюдним Майданом до КМДА, де знали заповітний тихий куток. Мар’яна насторожено спостерігала, як чоловіки гуртуються навколо сотників, як брязкають палицями об щити — агресивне збудження зашкалювало, розбризкувалося навкруги. І ті барабани з порожніх бочок — усе бам-бам!

— Як дядь Валя, Мусько? — Полине питання відволікло, притлумило тривогу.

— Додому забирати треба, а куди його, на п’ятий поверх…

— А вихід який? Доведеться, — розмірковувала Поля. — Ти тата питала, де він гроші знайшов?

— Які гроші?

— Передали в штаб гроші… Двісті тисяч. Від Валентина Озерова.

Мар’яна зупинилася. Дивилася на Полю приголомшено.

— Ще якісь новини маєш?

— Пітер тебе шукав, — сказала Поля. — Він закохався в тебе, Мусько.

— Пітер — класний, — усміхнулася Мар’яна. — Якби не Майдан, ніколи б і не дізналась, що у світі так багато справжніх людей.

Уже на порозі КМДА перетнулися з Галинкою — тягла дві повні торби з продуктами. Побачила Мар’яну, розцвіла.

— Ой, ви… Добре, що перестрілися. Завтра ж свято! Так я вас запрошую до нас, у Будинок профспілок, в одинадцяту сотню.

— Що ж за свято?

— Шістнадцять мені! День народження, — відповіла Галинка з гордістю. На торби з нехитрим харчем кивнула. — Ось… Стіл завтра накрию. Справжній!

— Яке число завтра? — спитала Мар’яна.

— Вісімнадцяте лютого…

Розділ 8

Родина

Спати, щоби не бачити так ясно, ніби щойно сталося. Насниться, мордуватиме до сліз — ридма. До скону стирчатиме в серці незламним колом: керуватиме думками, вчинками, просто руками, ногами, очима, і ти вже не захочеш приховати в тих очах гіркого горя, що воно кричатиме і за день, і за тиждень, і за рік, і за життя по тому.

Вісімнадцятого вдосвіта Пітер прослизнув до тихого закутка в КМДА, де ночували Поля з Мар’яною, торкнувся рукою Мар’яниної щоки: прокинься…

— Щось сталося? — сполошилася, терла кулачком очі.

— Ти запала мені в серце… — прошепотів Пітер.

— Що?!

— Вибач… Подумав… Іншої нагоди може і не бути, — усміхнувся, побіг геть.

— Уже час? — прокинулася Поля. Сиділа поряд із Мар’яною на ватяному матраці, ляскала себе по щоках, аби скорше до тями прийти.

— Пітер… — розчулено усміхнулася Мар’яна.

— А я казала… Вітаю!

- І Хотинський… — Мар’яна дістала з кишені прозорий футляр з обручкою і сухою квіткою.

— Квітка… як із могилки, — сказала Поля.

— А я хотіла Галинці її подарувати.

— Краще віддай їй помаду свою рожеву. Ти ж нею не користувалася?

— Можна. А ти що подаруєш?

— Волонтери звідкілясь приперли купу фірмового одягу. Я собі светрик кльовий взяла. На потім… Крутий! Зараз… — Поля полізла до рюкзака, витягла тоненький м’який бежевий светр. — Ось… Віддам малій. Хай покрасується перед хлопцями.

Мар’яна усміхнулася.

— День починається так… прекрасно, — мовила. «Ярко в безпеці, - подумала. — Кривошиїха його виходить. Тепер… усе буде добре. Усе налагодиться…»

— Нормально, — відповіла Поля. — Аби людей не калічили.

— Уже не стрілятимуть. От побачиш. Мені серце підказує.

— А нирки що говорять?

— Ниють. Доведеться лікуватися.

- І, повір мені, досить довго. З нирками не жартують.

— Ніколи раніше так не боліло, — пожалілася Мар’яна.

— А ти раніше на підлозі спала? На холодних сходах дупу морозила? Майдан нам усім гикнеться, — Поля підвелася, взялась вдягатися. — По каві?

— У дівчат у їдальні вчора сир лишався, — згадала Мар’яна. — Ходімо на розвідку?

Майданівська розвідка вже визначала маршрути того дня. Поля з Мар’яною не встигли й відковтнути гарячої кави, коли Полин мобільний дзенькнув: є пацієнт!

— Уже?

До вечора не вийшли з медпункту. Всі події того дня — телеграфно, з вуст побитих, поранених.

— Наші на Верховну Раду йдуть…

— Що там?

— Закони… Обрізати Яника.

— У прямому значенні?

— У повноваженнях! Але можна і в прямому значенні!

— На Грушевського хлопців б’ють! У Маріїнському парку! Гранати світлошумові, травматика! І бойові, кажуть…

— А ви… звідки? — лякаючись власного голосу, обережно спитала Мар’яна скривавленого хлопця з пробитою головою.

— З Інститутської…

«Пітер на Інститутській!» — жахнулася, зціпила зуби: голова заважала рукам, щось треба було робити… з головою.

— Аби до вечора протриматися… — шепотіла, перев’язуючи бійців. — Аби до вечора. Свято буде…

Під вечір «Беркут» відкинув добровольчі сотні до Майдану.

— Буде штурм! — котилося площею. Вже ніхто не їв, не пив, не перепочивав — зміцнювали барикади, ладнали собі зброю з металевих прутів, майстрували саморобні бронежилети…

— Піду… Треба допомогти! — Мар’яна рвалася назовні.

— Куди? Онде ще везуть хлопця!

Їх везли і везли — несли, тягли, вели попід руки. Ніч упала, лікарі — ні. І «Беркут» не заснув.

— Що там?

— Будинок профспілок атакують!

— Суки! Там щось горить!

— Там же люди!

— З Інститутської стріляють!

— Полю, ноші!

— Біжу!

Дев’ятнадцятого лютого після доби чергування біля покалічених добровольців, похитуючись від втоми і жаху, Мар’яна вийшла у сірий світанок. Будинок профспілок горів. На холодній землі лежали люди. Вона шукала Пітера, бо чомусь подумала: все те — знак! Що Пітер напередодні встиг сказати: «Ти запала мені в серце», наче відчував — немає у нього більше часу. Підійшла ближче — до тіл, молитов, плачу, оповивала гірким поглядом кожного загиблого, роздивлялася — не Пітер? Наштовхнулася очима на пухкенькі щічки.

— Галинка?…

По натовпу шепіт: одинадцята сотня «Ведмедя» всю ніч боронила Будинок профспілок. Майже вся полягла. Хто не загинув, поранений, побитий. Одиниці неушкодженими лишилися.

— Галинка! — хитнулася. Було крок до дівчини, та завмерла, відсахнулася: Галинку охороняли двійко… З одного боку лежав білявий Макар. З іншого — дужий Гоцик.

Наосліп — ніби хто очі Мар’яні випік — поклала поряд із Галинкою рожеву помаду, торкнулася Макарової руки, погладила по волоссю кремезного Гоцика…

Посунула геть. Не бачила, як зранений Біджо і заплаканий Аврора поклали в трагічний ряд загиблих тіло Феді, як поряд із ним ридає сива вчителька Аніта Станіславівна. Йшла, шляху не бачила: як?… Як таке може бути?!.

Ноги довели до Європейської, понесли на Поділ. Ніхто не зупинив виснажену худеньку дівчину в прокопченій брудній куртці з білою