Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

Біля Т-подібної розвилки на дорозі ми зупинилися. Голубка вагалася між поворотом направо й наліво.

— Нумо, Вінні, — упівголоса підбадьорювала її Меліна. — Хороша голубка, хороша. Покажи нам шлях.

А Єнох нахилився і пошепки додав:

— Якщо ти не знайдеш пані Королик, я особисто підсмажу тебе на рожні.

Пташка пурхнула в повітря й показала вліво.

Меліна люто зиркнула на Єноха.

— Ти козел, — визвірилася вона.

— Для мене важливий результат, — відповів він.

Врешті-решт ми прийшли на станцію метро. Голубка провела нас крізь арку до квиткових кас, і я вже збирався сказати: «Поїдемо на метро. Розумна пташка», — та одразу ж зрозумів, що у вестибюлі порожньо, а квиткова будка розтрощена. І хоч не схоже було, щоб поїзди найближчим часом відвідали цю станцію, ми все одно пішли вперед, крізь турнікет без загороджувального ланцюга, по коридору, на стінах якого повідставали вказівники й потріскалася біла плитка, до довжелезних сходів, що вели, петляючи, у гулке черево міста, підсвічуване електрикою.

На кожному сходовому майданчику нам доводилося переступати через людей, що спали, загорнувшись у ковдри. Спочатку то були поодинокі люди, потім стали траплятися групи, що лежали, наче розкидані сірники, а далі, коли ми спустилися на платформу, побачили суцільне людське море, що розлилося повсюди. Сотні людей притискалися одне до одного між стіною і коліями, поскручувалися на підлозі, лежали на лавках, грузли у складаних стільцях. Ті, хто не спав, заколисували в обіймах немовлят, читали книжки в м’яких обкладинках, грали в карти, молилися. Вони не чекали поїзда: поїзди не ходили. То були втікачі від бомб, і метро стало їхнім сховищем.

Я спробував намацати порожняків, але там було забагато облич, забагато тіней. Якщо в нас лишилася удача, їй доведеться ще трохи нам посприяти.

А що тепер?

Нам потрібні були вказівки від голубки, але вона, здавалося, трохи розгубилася (мабуть, її, як і мене, приголомшила юрба), тому ми стояли й чекали, а навколо нас усе дихало, хропло й бурмотіло уві сні.

За хвилину голубка напружилася й полетіла до колії. Повідець напнувся, і вона відскочила назад до Меліни, наче йо-йо.

Ми навшпиньки обійшли тіла, щоб підійти до краю платформи, й зістрибнули вниз, туди, де пролягали рейки, які зникали в тунелі обабіч станції. Шлунок кудись провалився од відчуття, що наше майбутнє лежить у котрійсь із цих темних роззявлених пащ.

— Ой, сподіваюсь, нам не доведеться брьохати там по багнюці, — побідкалася Оливка.

— Звісно, доведеться, — запевнив її Єнох. — Поки не побуваємо в усіх каналізаціях, свято буде неповним.

Голубка рвонулася вперед. Ми пішли вздовж колії.

Я перестрибнув через маслянисту калюжу, наче в «класики» грав, і з-під ніг чкурнув легіон щурів. Оливка вереснула з переляку й стрибнула на руки Бронвін. Тунель позіхав перед нами, чорний і загрозливий. Мені спало на думку, що це дуже погане місце для зустрічі з порожняком. Там не було стін, на які можна було б видертись, не було будинків, де можна заховатися, і могильних плит, які б закрилися над нашими головами. Тунель був довгий, прямий, і освітлювало його лише кілька червоних лампочок, що мляво сяяли з великими інтервалами.

Я пішов швидше.

Нас поглинула темрява.

* * *

Малим я часто грався з татом у хованки. Зазвичай я ховався, а він шукав. Я дуже добре вмів ховатися. Переважно тому, що я, на відміну від більшості чотири-і п’ятирічних дітлахів, володів надприродною здатністю тривалий час поводитися надзвичайно тихо, а ще тому, що не страждав ні на що, віддалено схоже на клаустрофобію: я міг залізти у найтісніший закапелок шафки й сидіти там двадцять-тридцять хвилин, не виказуючи себе жодним звуком і від душі радіючи.

Ось чому ви могли б подумати, що з темними замкнутими просторами в мене особливих проблем нема. Чи ось чому ви могли б (щонайменше) подумати, що в тунелі, призначеному для поїздів і рейок та більше ні для чого, я почуваюся краще, ніж на відкритому цвинтарі, де звідусіль лізуть всілякі геловінські почвари. Та все ж, що далі ми заглиблювалися в тунель, то більше мене огортав липкий повзучий страх — цілковито відмінний від того відчуття, яким я намацував порожняків. Це було звичайне погане передчуття. Тому я підганяв своїх, щоб ішли так швидко, як тільки могли найповільніші з нас, підштовхував Меліну, поки вона не гаркнула на мене, щоб відвалив. Постійний приплив адреналіну тримав моє глибоке виснаження на припоні.

Після тривалого переходу і кількох Y-подібних розвилок тунелю голубка привела нас до закинутої ділянки колії з деформованими й погнилими шпалами, де землю вкривали калюжі стоячої води. Тиск поїздів, що проїжджали у далеких тунелях, переганяв повітря, наче дихання у стравоході якоїсь велетенської істоти.

А тоді далеко попереду блимнула цятка світла, маленька, однак вона швидко росла.

— Поїзд! — закричала Емма, ми розбіглися на два боки й попритискалися спинами до стін. Я затулив вуха, очікуючи оглушливого ревіння двигуна поблизу, але він так і не наблизився. Усе, що я чув, — тихе пронизливе виття, яке йшло з моєї голови, я був у цьому впевнений. Світло наповнювало тунель, його біле сяяння оточувало нас, я відчув раптовий тиск у вухах, і враз те світло зникло.

Ми, причмелені, відповзли від стін. Колія і шпали під нашими ногами стали новісінькими, неначе їх недавно проклали. У тунелі якось менше тхнуло сечею. Лампочки вздовж нього стали яскравішими й замість рівного світла блимали, бо то були зовсім не електричні лампи, а газові.

— А що сталося? — запитав я.

— Ми зайшли в контур, — пояснила Емма. — Але що то було за світло? Ніколи нічого такого не бачила.

— У кожному контурі свої виверти, — сказав Мілард.

— Хто-небудь знає, де ми? — спитав я.

— Я думаю, друга половина дев’ятнадцятого сторіччя, — висловив припущення Мілард. — До тисяча вісімсот шістдесят третього року в Лондоні взагалі не було підземки.

Раптом за нашими спинами вигулькнуло інше світло — цього разу в супроводі пориву гарячого вітру й громового гуркоту.

— Поїзд! — знову викрикнула Емма, і цього разу то була правда.

Ми кинулися до стін, і тієї ж миті повз нас промчав циклон, вивергаючи шум, світло й дим. Поїзд був більше схожий на мініатюрний локомотив, ніж на сучасний потяг метро. Був у ньому навіть вагон кондуктора, із якого на нас здивовано витріщився чоловік із широкою чорною бородою і миготливим ліхтарем у руці, але поїзд