Читати книгу - "Смарагд"

Ганна зайшла тоді, коли вже увімкнув світло і, як завжди, сидів за розкритою книгою.

— А я бачу, у вас світиться, — промовила замість вітання, не проходячи від дверей.

— Не треба, Ганно, — підняв очі Варфоломій. — Вам не обов’язково сюди приходити.

— Так а я що? — знітилася жінка. Її погляд упав на стіл, де лежали принесені Мирославою пакетики з їжею, і вона ображено підібрала губи. — Я й не набиваюся… — розуміла, що треба повернутися й піти, але ж батюшка навіть не спитав, що в селі робилося без нього, і вперше, скільки тут живе, не поцікавився Сашком. Знову уткнувся в книгу, мовби її вже не було. — Кажуть — бандити машиною приїжджали такою, не нашою, — вимовила те, що найбільше муляло, і не тільки їй одній. — Кажуть — їх той циган навів, що у вас ночував.

Він знову підняв очі від книги:

— Може, й так.

— А що тепер із церквою буде — другого батюшку пришлють, чи як? — дивувалася Ганна його спокою й такому холодному виразу очей, якого ще не бачила в ченця.

— Як буде угодно Богу, — відповів, чекаючи, що жінка піде. Але та незворушно стояла біля дверей. — Ви щось іще хотіли? — голос у батюшки був суворий і чужий.

— Хотіла, — майже з викликом промовила Ганна, хоча й розуміла, що не треба було переступати цей поріг сьогодні, якщо вчора не переступала. — Тут міліціонер ходив, усе про вас випитував, то я сказала, що нічого не чула й не бачила.

— Що не чули й не бачили? — перепитав, ледь стримуючись, аби не виправити жінку з хати.

— Ну, що ви з тими бандюгами зналися, — зраділа Ганна, що хоч якось відреагував на її слова. — Люди кажуть, що й вас разом із ними судити будуть. — Чекала більшої реакції на сказане, але отець Варфоломій лише дивився перед собою й нічого не говорив.

Уранці, як завжди, підвівся, довго молився, потім пішов до церкви. Та зайти не зміг — церковні двері були опечатані. Постояв, роздумуючи, що робити далі, повернувся й пішов додому.

Такої порожнечі у душі давно вже не було. І тепер мовби став осторонь і дивився на себе збоку. Поруч — нікого, одна Мирослава, і та відгороджена високим муром, який вимурував сам. Але у нього була церква, а зараз і вона перед ним закрита. Чому? Він же ніколи нічого для себе не хотів, тільки служити Господу і людям.

— Брешеш! — мало не крикнув уголос, підхопився зі стільця, підійшов до вікна, у якому було видно подвір’я і дерева старого саду. — Ти думав, що тобі нічого не потрібно, коли до тебе вдень і вночі йшли люди і твоє слово мало над ними владу. Хіба ти не відчував себе перед ними Смарагдом? Хіба не підносився своєю непорочністю, смиренністю і своїм приниженням? А тепер… Тепер ти справді принижений. Тепер ти сама порожнеча.

Прислухався. На сусідній вулиці везли небіжчика. Варфоломій почув незнайомий чоловічий голос і зрозумів, що відспівувати померлого покликали батюшку з іншого села.

Пройшов і сів до столу, наче збирався обідати. Почекав, поки відкотиться хвиля туги. Підвівся, постояв посеред кімнати, потім одягнувся, поклав до кишені окраєць хліба й вийшов.

Як у дитинстві, у лісі почувався, ніби у якомусь особливому світі, де сповідувалися тиша і спокій. Заморозки давно вже обпалили й останнє листя, і воно облетіло на землю. Варфоломій ішов по тому листі, очима й душею вбираючи в себе цілющу гармонію природи й мимоволі прислухаючись до того, як під ногами час від часу пострілювали сухі гілочки. Ішов довго, аж поки не вийшов до рівчака, за яким починалося велике поле. Незоране й незасіяне, воно вродило будяки та колючки, що вже давно посохли й почорніли на дощі та вітрі. Тепер уже й латочки першого снігу біліли де-не-де, поміж бур’янами. Варфоломій стояв і вдивлявся у той сірий простір і думав про свою життєву ниву, може, і вона, як оця… Тільки ж він весь час сіяв у серцях людей зерна добра й віру в Господа. Ну і що? Що вродило? На цю землю теж падав дощ і світило сонце…

Власні думки знову пригнічували, і він уже не знав — іти далі чи повернутися назад. Погляд упав на вербу, яка стояла по той бік рівчака, на самому вершечку кручі. Розчахнута навпіл, із вигорілою серцевиною, вона зовсім недавно була вкрита листям. І, напевно, весною знову зазеленіє — он яка життєва сила коріння випирає із землі. Варфоломій пожалкував, що не художник і не вміє малювати. Він би намалював ікону, але не з ликом святого, а в золотому німбі намалював оцю вербу. Потім поставив би перед вівтарем, нехай би люди бачили — сила живого на землі у його корінні, яке пронизує не тільки метри ґрунту, а й час, щоби з відстані століть живити все, народжене під сонцем.

Злякався своїх думок, назвав себе язичником і повернувся спиною до рівчака. Знову зайшов під купол старого лісу, над яким починало темніти небо. Відчув, що зголоднів, дістав із кишені окраєць хліба, відламав і почав жувати. Смакував, вимірюючи крок за кроком до села, розмашисто викидаючи перед собою палицю. Потім побачив невеликого пенька, на якому позасихали тонконогі гриби, дістав, що лишилося від окрайця, і поклав на той пеньок, навіть крихти витрусив із кишені.

Знову приїжджав слідчий. Удвох із Варфоломієм відчинили замкнені двері церкви. Коли заходили, батюшка мимоволі вхопився за одвірок, бо церква йому здалася, як тоді, коли він уперше відчинив проржавілі з обох боків двері. Таке ж запустіння, наче й не звучали тут зовсім недавно молебні й псалми, не пронизували душу погляди святих.

Лейтенант обдивлявся всі куточки, навіть потримав у руках головешки, розглядаючи їх проти світла. Розворушив попіл, і знову гостро запахло згарищем. Отець Варфоломій бачив, як слідчий щось брав із підлоги й обережно клав у целофановий мішечок.

— Я так і знав, — нарешті озвався до батюшки, що теж ходив із кутка в куток, але тільки тому, що не міг дати собі ради.

— Що? — аж кинувся до слідчого.

— Стефан був тут не один. Це робота двох, а може, й трьох чоловік. Доведеться вам знову проїхати в райвідділ.

Із тих запитань, які ставив слідчий у кабінеті, Варфоломій зрозумів, що пограбування церкви було спланованим. Але зрозумів і те, про що не здогадувався цей молодий