Читати книгу - "Смарагд"

— Ясно, — швидко погодився Варфоломій, відчуваючи при цьому, наскільки насправді Юрій старший від нього.

— А коли ясно, — тоном наказу промовив брат, — то ось приїдемо до тебе, переночуємо, забереш свої бебехи, і поїдемо до мене. Завтра, щоб на Різдво вдома бути. І я більше ні про що не хочу слухати. Заяву листом перешлеш у єпархію.

Коли приїхали до Варфоломія, батюшка здивовано побачив, що у його хаті хтось живе. Якусь хвилину стояв біля дверей, немов чужий тут, а потім розгублено подивився на брата:

— Невже когось уже прислали на моє місце?

— Добре було б, — зрадів Юрій. — Тоді б усе само собою вирішилось.

Але Варфоломій не поділяв його радості й роззирався по кімнаті, намагаючись щось зрозуміти для себе, бо всі речі стояли й лежали на місці, тільки трохи додалося чужих. Аж кинувся, коли у двері постукала Ганна.

— Здрастуйте, — привіталася жінка до обох і зраділо заговорила до Варфоломія: — Слава Богу, приїхали, а то ми не знаходимо собі місця — де ви поділися, покинули нас чи що?

— Ганно, хто живе в моїй хаті? — Варфоломій мовби й не чув її.

— Агапіт, хто ж іще? — здивувалася та. — Я думала — ви знаєте.

— Як — Агапіт? Що він тут робить? — допитувався Варфоломій так, мовби Ганна була в чомусь винна.

— Церкву робить, — знітилася жінка. — Сьогодні увечері уже й правитися буде, а ви хіба не знали?

Щось недобре ворухнулося в грудях Варфоломія, адже любив старого ченця і не вірив, що той міг позаздрити на його парафію й вигорілу церкву. Коли б хотів, мав би набагато краще місце, але ж він нікуди не збирався з монастиря. Хай би хто завгодно, тільки не Агапіт. І де в нього гроші взялися на ремонт?

— Я нічого не знаю, — розгубилася Ганна і злякано подивилася на Юрія, що чимось нагадав їй Стефана. — Усе село зносило, хто скільки міг, а директор школи людей знайшов. Агапіт сюди тільки ночувати приходив. Самі в нього розпитайте…

Коли жінка пішла, Юрій, що до цього мовчки стояв посеред кімнати, запропонував:

— Сідай у машину, поїдемо до церкви, й там усе побачиш. Хоча… тепер навіщо воно тобі — переночуємо й прямим курсом на Білорусь.

— Ні, — заперечливо хитнув головою Варфоломій. — Я так не поїду. Я жив цим селом і хочу всім відверто подивитися в очі.

Він довго молився у своїй кімнаті, потім надягнув нову рясу, надів хреста, подарованого колись ігуменом Пафнутієм, і вийшов до брата, що відпочивав на дивані:

— Я готовий.

На церковному дворі нікого не зустріли, але сама церква була переповнена. Юрій відчинив двері й зайшов першим. На нього ніхто не звернув уваги, та, коли за ним зайшов Варфоломій, несподівано запала тиша. Агапіт, що вже почав службу, замовк, стояв і радісно посміхався. А Варфоломій обводив своїм відкритим і в цю мить суворим поглядом людські обличчя, потім ковзнув очима на пофарбовані стіни, простеньку різьбу на іконостасі. На стінах не вистачало ікон, але над тими, що були, висіли нові рушники. А над усім цим — творіння серця Івана Свириденка.

Люди потиснулись і розступилися, даючи дорогу до вівтаря, та Варфоломій стояв біля входу й ніби нічого того не бачив.

— Брате Варфоломію, — голосно покликав Агапіт, — іди й займи своє місце отут, — і низько йому вклонився.

Варфоломій не рухався, тільки рука міцно притискала до грудей хреста. По хвилині обернувся до Юрія, що тепер стояв за спиною й не зводив із нього напруженого погляду, потім глянув на Агапіта, який теж не зводив із нього погляду. Стояв між ними якусь мить, вагаючись, а тоді поволі пішов по живому коридору до Агапіта і почув за спиною, як уся церква полегшено зітхнула.

Увечері вони з Юрієм довго сиділи мовчки. Щоб їм не заважати, Агапіт попросився переночувати до Ганни. Першим порушив мовчанку Варфоломій.

— Я тут Олесі й дітям хочу гостинця передати, — виніс три звичайні хрестики і три великі янтарні намистини. — Ці хрестики зі святого Афона, а намистини з бабиного намиста. І ще передай, що через місяць-два обов’язково приїду… провідати. Не сердься на мене, брате, — голос Варфоломія схвильовано затремтів, — я вірю, що теж сію зерно, а не полову.

А рано-вранці, коли біла «Нива» виїхала з двору й за хвилину її не стало видно, довго стояв на дорозі, прислухаючись, як віддалявся гуркіт мотору, а потім зронив:

— Ти, брате, може, ще й більше Смарагд, ніж я, дарма що не в рясі ходиш.

Мена — Чернігів,

жовтень 2000 — грудень 2004 року

Примітки

1

Ґраст — кінь (циган.) — Тут і далі прим. автора, якщо не вказано інше.

2

Хлопче, дай поворожу.

3

Мені не треба ворожити — я все знаю.

4

Ти циганський хлопець?

5

Я — мужицький.

6

Ідемо з нами.