read-books.club » Фентезі » Відьмак. Кров Ельфів 📚 - Українською

Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

2 000
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Відьмак. Кров Ельфів" автора Анджей Сапковський. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 60 61 62 ... 83
Перейти на сторінку:
ми під родову помсту або ворожнечу. Інакше кажучи, пане Ріенсе, ми маємо пришити для вас звичайного, посполитого, нічого не вартого фраєра?

Чоловік зі шрамом не відповів. Тубланк глянув на братів, які нерухомо й рівно сиділи на лаві. Ріцці, Флавій і Лодовіко, як завжди, мовчали. У їхній команді вони вбивали, а для розмов був Тубланк. Бо тільки Тубланк ходив до храмової школи. Убивав він настільки ж управно, як і брати, але крім того вмів читати й писати. І розмовляти.

— І щоб убити такого посполитого фраєра, пане Ріенсе, ви найняли не простого горлоріза з порту, але нас, братів Мішле? За сто новіградських крон?

— Це ж ваша звичайна ставка, — вицідив чоловік зі шрамом. — Правда?

— Неправда, — холодно заперечив Тубланк. — Бо ми — не для убивства посполитих фраєрів. А якщо вже й… Пане Ріенсе, фраєр, якого ви хочете бачити мертвим, буде вам коштувати двісті. Двісті необрізаних блискучих крон із вибитим знаком новіградського монетного двору. Знаєте чому? Бо у справі цій є гачок, мосьпане. Ви не мусите нам говорити, який гачок, обійдемося. Але ви за нього заплатите. Двісті, кажу. Погодьтеся на таку ціну, й уже можете вважати свого недруга мертвим. Не погодитеся — то шукайте для цієї роботи когось іншого.

У підвалі, що смердів дохлятиною і кислим вином, запанувала тиша. По підлозі біг, швидко перебираючи ніжками, тарган. Флавій Мішле розтоптав його з тріском, блискавичним рухом ноги, майже не змінивши пози й зовсім не змінивши виразу обличчя.

— Згода, — сказав Ріенс. — Отримаєте двісті. Ходімо.

Тубланк Мішле, професійний убивця від чотирнадцятого року життя, навіть рухом повіки не видав свого здивування. Не думав, що вдасться їм вторгувати більше, ніж сто двадцять — найбільше сто п’ятдесят. Раптом йому здалося, що занадто низько оцінив він гачок, що ховався у цій роботі.

* * *

Знахар Мирман прийшов до тями на підлозі власного дому. Лежав навзнак, сплутаний, наче баран. Потилиця йому страшенно боліла, пам’ятав, що, падаючи, гепнувся головою об коробку дверей. Не міг поворухнутися, бо на груди його важко й немилосердно тиснув високий чобіт, застебнутий на пряжки. Знахар, примруживши очі й морщачи обличчя, глянув угору. Чобіт належав високому чоловіку з волоссям білим, наче молоко. Мирман не бачив обличчя — було воно приховане темрявою, яку не розганяв ліхтар, що стояв на столі.

— Не вбивайте… — прохрипів він. — Помилуйте, богами заклинаю… Віддам гроші… Усе віддам… Покажу, де вони сховані…

— Де Ріенс, Мирмане?

Знахар аж затрясся від звука того голосу. Не був він із лякливих, небагатьох речей він боявся. Але в голосі біловолосого всі ті речі — були. Та ще, на додаток, було кілька інших.

Надлюдським зусиллям волі він опанував переляк, який повзав по його кишках, наче огидний хробак.

— Га? — удав він здивування. — Що? Хто? Як ви сказали?

Чоловік нахилився, і Мирман побачив його обличчя. Побачив очі. І від їхнього виразу шлунок його опустився аж до прямої кишки.

— Мирмане, не крути, не мети хвостом, — відізвався з тіні знайомий голос Шані, медички з університету. — Коли я була в тебе три дні тому, тут, на цьому табуреті, за цим столом, сидів мосьпан у плащі, підбитому ондатрою. Пив він вино, а ти ніколи нікого не пригощаєш, тільки найкращих приятелів. Той залицявся до мене, нахабно підмовляв на танці під «Трьома дзвіночками». Мені навіть по лапах йому довелося дати, бо намагався мацати, пам’ятаєш? А ти сказав: «Облиште її, пане Ріенсе, не лякайте мені її, я мушу з академіками у згоді жити і справи крутити». І ви обидва розреготалися, ти й твій пан Ріенс із підсмаженою мордою. Тож не корч тепер дурника, бо не на дурніших від себе ти натрапив. Говори, поки тебе ґречно просять.

«Ах ти жачка клята, — подумав знахар. — Ах ти гадина зрадницька, шльондра ти руда, уже я тебе знайду, уже відплачу я тобі… Аби тільки вилізти з цього…»

— Який Ріенс? — заскавчав він, крутячись і даремно намагаючись звільнитися з-під підбора, що тиснув йому на сонячне сплетення. — А звідки мені знати, хто він і де він? Сюди багацько хто ходить, такі й сякі, тож я…

Біловолосий нахилився ще сильніше, повільно витягнув кинджал з-за халяви другого чобота, натиснув сильніше на груди знахарю.

— Мирмане, — сказав тихо. — Хочеш — вір, а хочеш — не вір. Але якщо ти зараз же не скажеш мені, де Ріенс… Якщо зараз же не видаси мені, яким чином ти з ним контактуєш… То я тебе шматками вуграм у каналі згодую. Почну з вух.

У голосі біловолосого було щось, від чого знахар повірив йому зараз же, у кожне слово. Він дивився на клинок кинджала й знав, що той гостріший за ножі, які сам він використовував для вирізання бородавок і чиряків. Затрусився так, що почав нервово підстрибувати спертий на його груди чобіт. Але — мовчав. Мусив мовчати. Поки що. Бо якщо Ріенс повернеться і запитає, чому він його видав, Мирман повинен продемонструвати — чому. «Одне вухо, — подумав він, — одне вухо я мушу витримати. Потім скажу…»

— Навіщо втрачати час і баблятися у крові, — пролунав раптом у напівтемряві м’який жіночий альт. — Навіщо ризикувати, що він почне крутити й брехати? Дозвольте мені взятися за нього моїми методами. Заговорить так швидко, що язик собі покусає. Притримайте його.

Знахар завив, сіпнувся у мотузках, але біловолосий притиснув його коліном до підлоги, схопив за волосся і вивернув голову. Поряд хтось присів. Він відчув запах парфумів і мокрого пташиного пір’я, відчув дотик пальців до скроні. Хотів закричати, але горло здавлював йому страх — зумів тільки каркнути.

— Уже хочеш кричати? — по-котячому замуркотів м’який альт поряд із його вухом. — Завчасно, Мирмане, завчасно. Я ще не починала. Але зараз почну. Якщо еволюція створила в твоєму мозку хоч якісь звивини, я проорю їх трошки глибше. І тоді ти побачиш, чим може стати крик.

* * *

— Тож, — сказав Вільгефорц, вислухавши доповіді, — наші королі почали думати самостійно? Почали самостійно планувати, еволюціонуючи на диво швидко — від мислення на рівні тактичному до мислення стратегічного? Цікаво. Ще недавно, під Содденом, єдине, що вони вміли, був галоп із диким вереском і здійнятим мечем попереду хоругви, навіть не оглядаючись, чи не залишалася хоругва позаду й чи не галопує вона, бува, в якомусь іншому напрямку. А нині — прошу, у замку в Хаґґе вирішують долю світу. Цікаво. Але якщо щиро, я на те сподівався.

— Знаємо, — кивнув Артауд Терранова. — І пам’ятаємо, ти нас застерігав. Тому ми тебе про

1 ... 60 61 62 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Кров Ельфів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відьмак. Кров Ельфів"