Читати книгу - "Втікач із Бригідок"

Не знаю, — Кошовий повернувся до вікна спиною, вперся руками об краї підвіконня. — Прийшли почути мою думку? Вона важлива для вас? Чекати, пане Громнишин. Не розпорошувати сили. Війна набридла всім, два роки виснажили всі сторони, і нам краще чекати слушного моменту, аби почати діяти. Позитив — ми знаємо, що варто надіятися тільки на себе. Ставку на Росію не робили ніколи, хіба москвофіли, та доля їхня сумна. Австрія показала свої інтереси, Німеччина теж на нас не зважає. Так, тепер поляки у фаворі. Але це не означає, що треба сторчголов кидатися в бій, наперед знаючи печальний фінал. Згодні?

— Згоден, — кивнув Громнишин. — Ось тепер згоден із тими, хто вважає подібні погляди не інакше як позицією страуса! Ви пропонуєте засунути голову в пісок, випнути, перепрошую, дупу і отак стояти, чекаючи, поки все саме по собі зміниться. Не буде так. Ось побачите — не буде!

Жбурнувши газету на стіл, він знову фиркнув, гордо підніс підборіддя й залишив помешкання, грюкнувши дверима.

У Кошового справді не було однозначної відповіді. Хіба два попередніх дні подумки признавався своєму відображенню в дзеркалі: розчарування величезне, відчуття великої поразки дуже сильне, воно муляло й відбивало бажання робити далі будь-що. Розумів — не вихід, найближчим часом слід визначитися й обрати для себе спосіб подальшого життя й діяльності. Та все одно відтягував момент: надто виснажила десятиденної давнини гонитва за Баламутом, котра у світлі останніх подій тим більше виглядала марною.

Лише допоміг австріякам викрити шпигуна.

Мета, переслідувана ним, хоч як досягнута. Шукати винних — тим більше невдячна справа.

У двері постукали.

— Щось забули, пане Громнишин? Не все сказали?

Він ще говорив це, не проковтнув заготовану фразу — але дивився на Магду, яка стояла на порозі, стискаючи в руці невеличку жіночу валізку.

— Бачу, в тебе тут життя вирує, — мовила вона. — Дозволиш зайти?

Клим відступив.

— Не розумію, для чого стукаєш. Додому прийшла.

— Повернулася.

Магда переступила поріг. Зачиняючи за нею, Клим аж тепер помітив — вона змарніла, лице було сірим, хоч шляхетної краси не втратило. Жінка трималася бадьоро, та все ж це було показове: втому з лиця не стерти.

— Таки повернулася? Чи…

— А ти б як хотів? — швидко запитала вона. — Може, хоч речі візьмеш?

Клим метушливо взяв валізку, прилаштував для чогось на канапу, допоміг Магді зняти пальто. Капелюшок повісила на звичне місце сама, глянула на себе в люстро, мовчки пройшла в спальню і, як була, в одязі, вляглася на ліжко.

— Ти не стежив за собою.

— Ти теж.

— Коли допомагаєш хірургу в польовому госпіталі, не до того.

— Я теж мав тут важливі справи.

— Начувана. Вже бачила Віхуру.

— Тобто спершу ти пішла до нього.

— Не пішла — завітала, Климентію. Комісар усе знає про твої подвиги. А інші новини, про Польське королівство, відомі широко.

— Ти задоволена.

— Це питання?

— Констатую.

— Звісно, задоволена, — Магда звелася на лікті, глянула на Клима знизу вгору. — Так склалося, що ми раптом не змогли домовитися, в якій країні хочемо жити. Ти не хотів слухати мене, я вважала себе правою. Та бачиш, усе вирішилося без нас. Іншими, вищими силами.

— На твою користь, Магдо.

— Бо я полячка? Ти смішний. Ще раз тобі кажу: рішення прийняли без нашої участі. А хто виграв, а хто програв — мені, розумієш, особисто мені не до душі, коли мене не питають. Бо сьогодні влада добра до одних і лиха на інших, а завтра все поміняється з точністю до навпаки.

— Та все ж ти втішена.

— Лише тим, що тепер маю привід, а отже — й можливість повернутися сюди, до тебе.

— Зрозуміло. Я програв, мене треба пожаліти.

— Ні. Тобі потрібна поруч людина, яка розуміє тебе й готова визнати власні помилки.

— Помилкою була наша сварка?

— Я не мала йти від тебе. Мене дещо зачепило, щось образило. Ти теж був не надто тактовний, погодься.

— Погоджуся на що завгодно. Визнаю всі помилки.

Клим подався вперед, відчувши шалене бажання обійняти Магду. Він скучив, у цьому треба признатися й цього не варто соромитися.

— Чекай, — Магда зупинила, вперши руку йому в груди. — Мені б ванна не завадила. Хоч якась. Дико, шалено втомилася з дороги. А потім я хочу кави. Залишилася справжня, не ерзац?

— Як відчував, — Кошовий посміхнувся. — Сам перебивався ерзацом. Трошки лишилося зі старих запасів.

— Трошки? Скільки — трошки?

— На дві чашки стане. Я зварю. Зроблю ванну і зварю каву.

— Раніше принеси ту валізку.

Клим вийшов і повернувся з багажем, примостив на край ліжка. Магда тим часом розпустила волосся. Чи він помилявся, чи блиснула перша, рання, як на її молодий вік, сивина.

— Одного разу зустрілися з американською місією. Їхній лікар курив сигару, кубинську. Я не втрималася, хоч мені не властиво таке. Набралася нахабства, попросила одну. Той виявився джентльменом, щедро дав майже цілу коробку.

— Ти подумала про мене.

— Згадала, як ми курили одну нещасну й пожмакану на двох. Тоді, в комірчині…

— Ніхто не заважатиме повторити.

— Ніхто. Але після ванни й кави. Думаю, сигара поверне тобі сили й навіть віру в себе, Климентію.

— Так я і не втрачав нічого, Магдо. Так, зробив собі невеличку відпустку. Не все ж бігати, треба й трошки подумати.

— Скільки ти отак думав?

— Два дні.

— Додай собі ще третій.

— Нам.

— Нам. Бог, кажуть, трійцю любить.

Ось тепер він її поцілував.

І вона відповіла.

Київ

Листопад 2016 — лютий 2017 року

Література

1. Вебер Юліус. Російська окупація Чернівців. — Чернівці: Книги — ХХІ, 2016.

2. Велика війна 1914–1918 рр. і Україна: історичні нариси. Книга 1 / Упорядник Олександр Реєнт. — Київ: КЛІО, 2014.

3. Генерал Мирон Тарнавський. Спогади / Упорядник Євген Федорів. — Львів, 2008.

4. За волю України!: історичний збірник УСС / Видання Головної Управи Братства Січових Стрільців. — Нью-Йорк, 1967.

5. Козицький Андрій, Білостоцький Степан. Кримінальний світ старого Львова. — Львів: Афіша, 2001.

6. Лильо Ігор. Львівська кухня. — Харків: Фоліо, 2015.

7. Мельник Ігор. Галицьке передмістя та південно-східні околиці королівського столичного міста Львова. — Львів: Апріорі, 2012.

8. Українські січові стрільці. 1914–1920. — Монреаль: Вид-во Ігоря Федіва, 1955.

Примечания

1

«Приют для хворих і виздоровців УСС», вулиця Петра Скарги — заснований 1914 року у Львові для потреб Львівської станиці Легіону Українських Січових Стрільців під керівництвом