read-books.club » Сучасна проза » Я обслуговував англійського короля 📚 - Українською

Читати книгу - "Я обслуговував англійського короля"

171
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Я обслуговував англійського короля" автора Богуміл Грабал. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 60 61 62 ... 68
Перейти на сторінку:
не їздив, я озирався і бачив сліди від воза, а після дощу сліди коникових підків, проминувши двоє покинутих сіл, я потрапляв на справжнє шосе; на його лиці я бачив зморшки від вантажівок і в пилюзі на узбіччі відбитки шин велосипедів і мотоциклів, транспорту робітників лісової управи і військових, які цим шосе вирушали на роботу й патрулювання або поверталися додому. Купивши в крамниці консерви, і ковбасу, і великий буханець хліба, я зупинявся у шинку, селяни з шинкарем підсідали і випитували мене, чи подобається мені в горах, на тих безлюдних місцинах. І я з захватом пояснював їм, що в житті ніде й ніхто такого, як у них, не бачив, я розповідав так, ніби потрапив сюди проїздом на машині або поселився на якихось два-три дні, я говорив як турист, як людина, захоплена природою, як городянин, який завжди, щойно приїде в село, то починає верзти романтичну нісенітницю про те, які красиві ліси, які прекрасні вершини гір у хмарах і з яким задоволенням він буцімто оселився б тут назавжди, так тут прекрасно… У цьому шинку я плутано міркував і про те, що краса має й інший бік, що краса цього краю гір і лісів залежить від того, наскільки людина уміє любити все те, що є неприємне, покинуте, любити цей край навіть у ті години, дні і тижні, коли йде дощ і коли швидко темніє, коли людина сидить коло печі і думає, що вже десята вечора, а воно лише пів на сьому, любити розмову з самим собою і розмову з конем, собакою, кішкою і козою, але найрадше мати розмову з самим собою, спочатку тихо, ніби прокручуючи якийсь фільм, згадувати й перебирати картини минулого, але потім так само, як і я, почати самому з собою розмовляти, радитися, запитувати, самому собі ставити запитання і вислуховувати відповіді, самому в себе вивідувати найпотаємніше, наче прокурор, висувати проти себе звинувачення і захищатися і, так поперемінно розмовляючи з самим собою, добиратися до сенсу життя, не до того, що було і сталося вже давно, а до того, що попереду, запитувати, що це за дорога, яку я здолав і яку ще належить здолати, і мені здається, що ще є час через роздуми знайти такий спокій, який захистить людину від бажання втекти від самоти, втекти від найголовніших запитань, які людина повинна мати силу і відвагу поставити собі… І ось так я, шляховик, щосуботи до самого вечора сидів у шинку, і що довше я в ньому сидів, то більше оповідав людям, то частіше згадував про коника, що стояв перед шинком, про зяючий самотністю мій новий будиночок, я бачив, що люди затуляють мені те, що я хотів би знати і бачити, що всі тільки байдикують, як, бувало, байдикував і я, усі вони оминають ті запитання, на які одного дня їм доведеться відповісти, якщо буде у них таке щастя, що перед смертю будуть мати на це час… у цьому шинку я нарешті усвідомив, що суть життя полягає у розпитуванні самого себе про смерть, як я поводитимусь, коли прийде мій час, що, по суті, це не просто розпитування самого себе про смерть, це розмова перед лицем нескінченності і вічності, що сам пошук розуміння смерті є початком розмислу в прекрасному і про прекрасне, бо роздумувати про безцільність тієї своєї дороги, яка, у будь-якому разі, закінчиться передчасним відходом, ця насолода і переживання своєї смерті, наповнює людину гіркотою, а отже, красою. І так ото в цьому шинку я вже став посміховиськом для всіх, я допитувався в кожного, де б він хотів бути похований, і всі спочатку лякалися, але потім сміялися до сліз і запитували, своєю чергою, мене, де б я хотів бути похований, якщо випаде мені таке щастя, що знайдуть мене вчасно, бо передостаннього шляховика знайшли тільки навесні, і він був увесь обгризений землерийками, мишами і лисицями, і поховали саму лише в’язанку кісток, як ото продають у пучках спаржу або набір телятини для юшки з кісток. І я з задоволенням розповідав про свою могилу, якщо я помру тут і якщо стануть ховати хоч би одну недогризену кістку або череп, то я хотів би бути похованим на тому кладовищі, що на вершині, щоб лежати на самому гребені цвинтаря, і хотів би, щоб моя труна за якийсь час розкололася на дві половини, і щоб стікало дощем те, що від мене залишилося, на два боки світу, аби струмочки води відносили одну частину мене до Чехії, а другу частину щоб струмочки занесли через колючий дріт кордонів до Дунаю, що я бажаю бути громадянином світу, тому по смерті хай Влтава несе мене в Лабу і звідти у Північне море, а другу частину мене хай Дунай несе у Чорне море, і обома морями я потраплю в Атлантичний океан… завсідники у кнайпі затихали і дивилися на мене, а я вставав і їхав додому, ці запитання розважали все село, а я так відповідав майже щоразу, коли приїжджав, завжди під кінець вони ставили мені ці запитання… Вони запитували: «А що, якби-сте вмерли в Празі? А в Брні? А що, якби-сте вмерли в Пелгржимові? А що, якби вас зжерли вовки?» І я щоразу придумував усе так, як би то було, так, як учив професор літератури, що людина є незнищенна і духовно, і фізично, вона лише міняється, метаморфізує, якось із Марцелою вони розбирали вірш поета, якого називали Сендберґ[40], про те, з чого складається людина, що у ній є фосфор, а з цього фосфору вийшло б десять коробок сірників, що в ній є залізо, а з того заліза можна б викувати цвях, на якому людина могла б повіситись, що у ній є вода, і на цій воді можна б зварити десять літрів юшки з потрухів… я розповідав про це селянам, і вони лякалися, боялися мене, і морщилися від того, що їх чекає… тому вони віддавали перевагу моїм розповідям про те, що буде з ними, якщо вони помруть тут. І ось одного дня вночі ми пішли на цвинтар на пагорбі і я показав їм вільні місця, звідки, якщо будуть там поховані, вони попадуть однією половиною в Північне море, а іншою половиною в Чорне море, головне, покласти труну впоперек горба, мовби на гребінь стріхи… Потім я повертався з закупами додому і дорогою роздумував, цілу дорогу я розважався, повторюючи вголос усе, що за день наговорив
1 ... 60 61 62 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я обслуговував англійського короля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я обслуговував англійського короля"