ним, нахилившись, стояв молодий чоловік у чорних штанях, вузьких у стегнах і розширених унизу, він грав на скрипці якусь пристрасну думу, таку циганську пісню, яка, напевно, підсилювала в старому якийсь настрій, бо він яйкав і квилив довгим тужливим плачем, і під враженням цієї музики вирвав пучок волосся і кинув його в багаття, і знову забивав каміння, поки його син або зять грав на скрипці, а стара варила якусь страву. І я побачив, що мене чекає, що я буду тут сам, ніхто мені не варитиме обід, не гратиме на скрипці, я буду тут тільки з коником, і з козою, і з псом, і з кішкою, яка постійно йшла за нами на поштивій відстані… Я кашлянув, старенька озирнулася і дивилася на мене, як на сонце… і старий кинув роботу, і парубок відклав скрипку і вклонився мені… я кажу, що ось приїхав на роботу… старий і стара встали і, вклонившись мені, подавали руки і казали, що у них уже все наготовлене, і лише зараз я помітив, що в кущах стоїть підвода, такий легкий циганський возик з високими колесами, і вони сказали, що цього місяця я перша людина, яку вони побачили… і я запитав: справді? але не повірив їм… і молодик узяв з підводи футляр, відкрив його і, ніби дитину в колиску, обережно так поклав туди скрипку і ще обережніше накрив її оксамитовою накидкою з вишитими ініціалами та оздобленою нотами і словами якоїсь пісні… він подивився на свою скрипку, погладив накидку і закрив футляр, потім підскочив на підводу, узяв віжки, і старий шляховик сів теж, поміж себе вони взяли стару та й поїхали по розбитій і ремонтованій дорозі, і зупинилися перед будовою, звідти ще винесли ковдри і перини, кілька горщиків і казан, а я їх умовляв, аби залишилися ще на ніч, але вони квапилися, не могли вже діждатися, як казали, щоб знову побачити хоч одну людину, щоб побачити людей… і я спитав: а як тут було взимку? — «Айяяяй, — заяйкав старий циган, — погано, з’їли ми козу, потім собаку і кицьку, — і, піднявши руку, склав три пальці, як для присяги, і сказав: — три місяці тут не було людини… і засипало нас, пане, снігом»… старенька плакала і повторювала: «…і засипало нас снігом…», і заливалися плачем, і парубок витяг скрипку і заграв тужливу пісню, і старий циган смикнув віжки, і кінь натягнув віжки, і молодий циган з сумним обличчям рвійно грав навстоячки, розставивши ноги, циганські романси, і бабуся циганська, і циганський дідок тихенько плакали, яйкаючи, і кивали мені обличчями, повними страждань і зморшок, кивали мені і жестами рук давали зрозуміти, що їм мене шкода, навіть відкидають мене, обома руками вони відкидали мене не так від себе, як від життя, мовби тими руками запорпували мене, ховали… І на пагорбі старий підвівся і знову вирвав жмут волосся, і підвода з’їжджала з пагорба, і рука лише викинула цей жмут волосся на доказ, напевно, великого відчаю і жалю до мене… я увійшов до великої зали покинутої корчми, щоб роздивитися, де буду жити, а коли я обходив будівлю, зазирнувши в хліви, дровітню, клуню, то навіть не помітив, що за мною чимчикували коник, коза, пес і позаду кицька… Коли я подався до помпи за водою, щоб помитися, за мною поважно крокували коник, коза, вівчур і кицька… я обернувся і дивився на них, вони дивилися на мене, і я зрозумів, що вони бояться, щоб я не покинув їх тут, я посміхнувся і погладив одного за одним по голові, кішці теж хотілося, але сила остраху її, дослівно, відстрелила назад…
Дорога, якою я опікувався і засипав гравієм, який сам повинен був і дробити, ця дорога була схожа на моє життя, позаду мене вона заростала бур’янами і травою так само, як заростала й попереду мене. Лише та ділянка, де я працював, лише там були виразні сліди моїх рук. Зливи й тривалі дощі змивали ґрунт разом з піском і гравієм і заливали мою роботу, яку я на тій дорозі виконав, але я не гнівався, і не лаявся, і не проклинав долю, а терпляче вирушав на роботу і всенькі літні дні з тачкою й лопатою возив пісок і гравій, але не для того, щоб поліпшити дорогу, а для того, щоб ще раз проїхати з підводою і коником. Одного дня після дощу змило цілий закрут, і мені довелося майже тиждень гарувати, щоб потрапити туди, де я закінчив ремонт тиждень тому, але з тим більшою зосередженістю я вирушав уранці на роботу, чітка мета пробитися на протилежний край мого маленького шосе зменшувала втому. І коли за тиждень я зміг проїхати навіть возом, я з гордістю дивився на свою працю, якої ніби й не виконав, лише повернув дорогу до попереднього стану, ніхто б не повірив і ніхто б не похвалив мене, ніхто б не зарахував мені ці шістдесят годин праці, лише пес, коза, кінь і кицька, однак вони не могли видати мені свідоцтва. Але вже проминув той час, коли я намагався потрапити на очі людям і отримати похвалу, це все осипалося з мене. Так ото майже цілий місяць я нічого не робив, лише надривався від сонечка до сонечка, аби підтримувати дорогу в тому стані, в якому вона була, коли я взявся за роботу. Втім, щодалі, то більше я вважав ремонт цієї дороги ремонтом свого життя, і коли минуле зринало переді мною від самого початку, мені здавалося, мовби все сталося з кимось іншим, ніби все моє життя і навіть я сам був романом, книгою, яку написав хтось інший, але ключ до цієї книги життя був у мене одного, єдиним свідком мого життя був я сам, навіть якщо моя дорога й заростала на початку і в кінці бур’янами. Але спогадами, ніби кайлом і лопатою, я розчищав дорогу в минуле свого життя, щоб у думках я міг потрапити туди, куди захотілось, згадувати те, що надумав. Коли я закінчував ремонт дороги, тоді клепав косу і косив по узбіччях траву і сушив сіно, а згодом знову косив отаву, а за доброї погоди пополудні звозив те сіно до оборога, я готувався до зими, про яку мені казали, що вона тягнеться тут майже шість місяців… Раз на тиждень я запрягав коника і вирушав на закупи, їхав я дорогою і з відремонтованого гостинця поступово з’їжджав на путівець, яким ніхто
