Читати книгу - "В пошуках Аляски"

зрозумів: що я пробачив йому, а вона пробачила нам, і що пробачати одне одному необхідно, щоб вижити в лабіринті. Виявилося, що нас багато — людей, яким доведеться жити з тим, що ми зробили і чого не зробили. Щось пішло не так, а щось на той час здавалося нормальним, адже не могли ми зазирнути в майбутнє. Якби ж то ми вміли наперед угадувати довгу низку подій, яка настає за кожним найменшим учинком! Та ми мудрі тільки по шкоді.

Я пішов назад, щоб показати Полковникові записку Такумі, й дорогою усвідомив, що нічого ніколи не дізнаюся. Ніколи не знатиму я Аляску настільки, щоб зрозуміти, про що вона думала в оті останні хвилини, не зрозумію, чи свідомо вона пішла від нас. Та незнання не ослабить моїх почуттів до неї, я назавжди возлюбив Аляску Янг — свого вбогого ближнього вбогим серцем своїм.

Я повернувся в кімнату №43, але Полковника ще не було, тож я поклав записку на його ліжко, сів за комп’ютер і написав, як вийду з лабіринту:

Перш ніж приїхати сюди, довгий час я вважав, що найкращий спосіб вийти з лабіринту — це вдавати, ніби його не існує, побудувати собі в дальньому куточку нескінченного лабіринту маленький самодостатній світ і вдавати, що я не блукаю, що я вдома. Але це веде до самотнього життя в товаристві останніх слів небіжчиків, і я вирушив сюди — на пошуки Великого Можливо, справжніх друзів і не-такого-жалюгідного життя. А потім я схибив, і Полковник схибив, і Такумі схибив, і Аляска вислизнула у нас між пальців. І якщо не підсолоджувати правду, треба визнати: вона заслуговувала на кращих друзів.

Коли вона багато років тому схибила — маленька дівчинка, паралізована страхом, вона сховалася за загадковістю. Я теж міг би так вчинити, але я бачу, куди це привело Аляску. Тому я досі вірю у Велике Можливо — вірю попри те, що втратив її.

Адже я її забуду, так. Те, що створилося, буде повільно й непомітно зруйноване, і я забуду, але вона мені пробачить моє забуття, як і я пробачаю їй за те, що вона в останні хвилини свого життя забула про мене, про Полковника, про всіх, окрім себе і своєї мами. І я тепер знаю, що вона пробачила мені те, що я був дурним боягузом, що я вчинив як дурний боягуз. Я знаю, що вона пробачає мені, як і її мама пробачила їй. І ось звідки я це знаю.

Спочатку я гадав, що вона просто мертва. Просто темрява. Просто тіло, яке точать хробаки. Я дуже часто думав про неї саме так — як про поживу для когось. Від неї — від зелених очей, усмішки, м’яких обрисів ніг — незабаром нічого не залишиться, лише кістки, яких я ніколи не бачив. Я думав про повільний процес перетворення її на кістки, скам’янілість, вугілля, яке за мільйони років викопають люди майбутнього й опалюватимуть Аляскою домівку, і вона з димом випливе з димаря і затягне собою атмосферу. Я й досі думаю, що... іноді думаю, що «потойбічне життя» ми вигадали для того, щоб полегшити біль втрати, щоб наш час у лабіринті став бодай стерпним. Може, Аляска — просто матерія, а матерія рециркулює.

Але я все-таки не вірю, що Аляска була просто матерією. Усе решта в нас теж має право на рециркуляцію. Тепер я вважаю, що ми — це більше, ніж сума наших складових. Якщо взяти генетичний код Аляски, додати до нього її життєвий досвід, стосунки з людьми, розміри її тіла, то це буде все одно не Аляска. Є щось геть інше. Є ще якась частина, набагато більша, ніж сума складових. І ця частина має на щось перетворитися, бо вона не може бути зруйнована.

Хоча мене важко звинуватити в любові до фізики, одне я запам’ятав з уроків фізики: енергія не виникає з нічого і нікуди не зникає. І якщо Аляска наклала на себе руки, ось на що я хотів би подарувати їй надію. Те, що вона забула про маму, підвела і маму, і друзів, і себе,— це жахливо, але непотрібно було замикатися в собі та знищувати себе. Ці жахливі речі можна пережити, бо ми незнищенні, як і вважаємо. Коли дорослі з дурнуватою хитрою посмішкою на обличчі говорять: «Молодь гадає, що житиме вічно»,— вони навіть не уявляють, яка це правда. Не можна втрачати надії, бо людина не може зламатися безповоротно. Ми вважаємо, що ми незламні, бо ми такі і є. Ми не народжуємося і не вмираємо. Як і вся енергія, ми лише змінюємо форму, розмір, прояв. Люди, старіючи, забувають про це. Бояться втратити і підвести. Але та частина нас, яка важить більше, ніж сума наших складових, не має ні початку, ні кінця, отож не може зникнути.

Тому я знаю, що Аляска мені пробачає, як і я пробачаю їй. Останні слова Томаса Едисона були такі: «Там чудово». Не знаю, де це, але вірю, що воно десь є, і сподіваюся, що там чудово.

останні слова про останні слова

к і Пампушечок Голтер, я обожнюю останні слова. Це почалося ще в дванадцять років. У підручнику з історії я натрапив на передсмертні слова президента Джона Адамса: «Зате Томас Джефферсон досі живий». (Як виявилося, ні: Джефферсон помер трішки раніше того самого дня, 4 липня 1826 року; Джефферсонові останні слова були: «Сьогодні Четверте липня?»)

Я не можу сказати напевне, чому мене й досі цікавлять останні слова, чому я ніколи не припиняв їх вичитувати. Це правда, у дванадцять років мені дуже подобалися останні слова Джона Адамса. Але мені ще й дуже подобалася дівчинка на ім’я Вітні. Кохання здебільшого нетривке. (Кохання до Вітні було точно нетривким. Я навіть її прізвища не пам’ятаю). Але іноді кохання лишається з нами.

Я також не можу сказати напевне, що всі наведені в моїй книжці останні слова — точні. Майже завжди справжність передсмертних висловлювань важко перевірити. Свідків переповнюють емоції, час усе стирає, а самого автора тих слів уже немає, щоб усе прояснити. Я намагався бути точним, але не дивуюся, що з приводу двох головних цитат у романі «В пошуках Аляски» й досі точаться суперечки.

Симон Болівар