Читати книгу - "В пошуках Аляски"

ми сіли на газоні. Я спочатку незручно тримав зошит на колінах, потім поклав його в густу траву, але на нерівній поверхні писати було важко, та й мошва кружляла. Ми сіли надто близько до озера, щоб почуватися комфортно, але Старигань, здається, був щасливий.

— Поговорімо про іспит. Минулого семестру я дав вам на курсову майже два місяці. Цього разу ви отримаєте всього два тижні,— він зробив паузу.— Ну, з цим, напевно, нічого вже не вдієш,— засміявся він.— Якщо чесно, я обрав тему курсової тільки вчора ввечері. Це не в моєму стилі. Хай там як, прошу це роздати.

Коли стос паперів дійшов до мене, я прочитав запитання:

«Як ви — особисто ви — вийшли б з лабіринту страждань? Оскільки ви цілий рік вивчали три основні релігійні течії, спробуйте у своїх просвітлених головах знайти відповідь на Алясчине запитання».

Коли завдання роздали, Старигань провадив:

— Немає необхідності в курсовій описувати підходи різних релігій до цього питання, теоретична частина не потрібна. Ваші знання — або ж їхню відсутність — я вже оцінив за контрольними, які давав вам протягом семестру. Мені цікавіше, як ви впишете незаперечний факт існування страждань у ваше розуміння світу і який курс ви триматимете в житті, незважаючи на страждання.

Наступного року, якщо мої легені протримаються, ми вивчатимемо даосизм, індуїзм і юдаїзм...— Старигань закашлявся, потім засміявся і від сміху знову закашлявся.— Господи, може, я й не дотягну. Але щодо релігій, які ми вивчали цьогоріч, я хочу сказати ще одне. І в ісламі, і в християнстві, і в буддизмі вирізняють постать засновника — це Магомет, Ісус і Будда відповідно. Якщо поміркувати про ці постаті, слід погодитися, що кожен з трьох давав своїм послідовникам надію. В Аравії в сьомому столітті Магомет обіцяв, що кожен може сподіватися на самореалізацію і вічне життя, якщо служитиме одному правдивому Богові. Будда давав надію, що страждання можна перейти. Ісус ніс ідею, що останні стануть першими, що і митники, і лепраки — покидьки суспільства — мають підстави на надію. І тому в курсовій вам доведеться відповісти на це питання: які підстави на надію маєте ви?

Коли ми повернулися в кімнату №43, Полковник закурив просто в кімнаті. Хоча мені ще залишалося один день мити посуд у їдальні в покарання за попереднє куріння, Орла ми вже не боялися. До останнього дзвоника залишалося всього п’ятнадцять днів; якщо застукають, то просто доведеться починати навчання в дванадцятому класі з трудотерапії.

— Ну і як ми вийдемо з цього лабіринту, Полковнику? — запитав я.

— Якби знаття!

— За таку відповідь «відмінно» навряд чи отримати.

— Та й не заспокоїти моєї душі.

— І її душі теж,— сказав я.

— Так. Про неї я забув,— похитав він головою.— Раз у раз забуваю.

— Ну, бодай щось написати доведеться,— мовив я.

— Стільки часу минуло, а мені досі здається, що єдина можливість вирватися — це прямо і швидко, але я поки що обираю лабіринт. Лабіринт жахливий, але я обираю його.

за сто тридцять шість днів після

инуло два тижні, а я так і не дописав курсової для Стариганя, а до кінця семестру залишалася доба. Я повертався додому з останньої контрольної — з важкої, але успішної (я сподівався) боротьби з математикою, яка забезпечить мені «добре з мінусом», про яке я так палко мріяв. Надворі стояла справжня спека, нагадуючи мені Алясчине тепло. Почувався я нормально. Завтра приїдуть батьки, ми заберемо речі, потім подивимося випускний, а потім повернемося до Флориди. Полковник повертався додому, до мами, спостерігати, як росте соя, але я зможу йому дзвонити по міжміському зв’язку, тож ми і далі будемо спілкуватися. Такумі на літо їде до Японії, а Лару знову забере додому зелений лімузин. Думаючи про те, що не так воно вже й погано — не знати, де тепер Аляска і куди вона збиралася в ту ніч, я відчинив двері в нашу кімнату і помітив на підлозі згорнутий аркуш. Зеленкуватий відривний аркуш. Нагорі було каліграфічно виведено «Канцелярія Такумі Гікогіто».

Пампушечку / Полковнику,

Вибачте, що не сказав про це раніше. Я на випускний не залишуся. Завтра вранці вилітаю до Японії. Я довго на вас гнівався. Я образився, що ви не залучали мене, тож і я з вами не ділився тим, що знав. А коли я припинив гніватися, теж нічого не розповів, навіть не знаю чому. У Пампушечка був поцілунок. А у мене був секрет.

Ви самі майже все з’ясували, але справа в тому, що я з нею в ту ніч бачився. Я засидівся допізна з Ларою та іншими і, вже засинаючи, почув її плач у мене під вікном. Була десь 3:15, я вийшов надвір і побачив Аляску, яка перетинала футбольне поле. Я заговорив до неї, але вона квапилася. І розповіла, що вісім років тому померла її мама і що вона завжди на роковини клала квіти на її могилу, а цьогоріч забула. Тому вона пішла збирати квіти, але для квітів було ще зарано — зима. Отак я дізнався про десяте січня. Але я досі гадки не маю, чи було це самогубством.

Вона була дуже засмучена, а я не знав, що сказати чи зробити. Мені здається, вона завжди на мене розраховувала як на людину, яка завжди скаже або зробить те, що їй допоможе, а я не зміг. Я подумав, що вона просто квіти шукає. Я не знав, що вона хоче вибратися. Вона була п’яна, як чіп п’яна, мені й на думку не спало, що вона може сісти за кермо. Я думав, що вона виплачеться, а потім засне, а до мами поїде наступного дня абощо. Вона пішла, а потім я почув, як завівся двигун. Я не знаю, про що я думав.

Тож і я відпустив її теж. Мені дуже прикро. Я знаю, що ви її любили. Важко було її не любити.

Такумі

Я вилетів з кімнати як людина, яка в житті не викурила ані цигарки, як літав з Такумі гаєм у «Ніч у сіннику», потім удерся до його кімнати, але Такумі вже поїхав. Його ліжко — голий вініл, стіл порожній, а там, де стояла стереосистема, лишилася пляма без пороху. Він поїхав, і я не міг сказати йому те, що тільки-но