Читати книгу - "Американські боги"

— Оце ти ловкий чортяка! — сказав Шакал, коли побачив Тінь у костюмі. Він чекав унизу сходів, одягнений у схожий чорний стрій. — Коли-небудь водив катафалк?

— Не доводилося.

— Що ж, усе буває вперше. Він припаркований перед домом.

Померла стара жінка. Її звали Лайла Ґудчайлд. Шакал наказав занести складану алюмінієву каталку вузькими сходами нагору і розгорнути її у спальні поряд із ліжком. Потім Тінь дістав напівпрозорий синій пластиковий мішок, поклав його поряд із трупом на ліжку і розстебнув. На жінці були рожева нічна сорочка і стьобаний халат. Тінь підняв її, тендітну і майже невагому, загорнув у ковдру і поклав у мішок. Тоді застебнув його і переніс на каталку. Поки Тінь був зайнятий, Шакал спілкувався зі старезним дідом, який був чоловіком Лайли за її життя. Чи, точніше, Шакал слухав, як старий говорив. Поки Тінь застібав мішок із пані Ґудчайлд, старий бубонів про те, якими невдячними були його діти, і онуки так само, хоча це не їхня провина, це просто у них такі батьки, а відомо ж, що яблуко від яблуні, і взагалі він думав, що не такими їх виховував.

Тінь і Шакал підкотили завантажену каталку до вузьких сходів. Старий ішов за ними, не вгамовуючись — говорив переважно про гроші, жадібність і невдячність. На ньому були домашні капці. Вони знесли каталку по сходах, причому Тінь тримав її знизу, де важче, а коли вийшли на вулицю, покотив її по заледенілому тротуару до катафалка. Шакал відчинив задні двері, і, коли Тінь завагався, сказав:

— Просто штовхай її. Ніжки складуться і не заважатимуть.

Тінь проштовхнув каталку — ніжки й справді підскочили, і колеса повезли її по дну катафалка. Шакал показав, як її треба пристібати, і, поки Тінь замикав катафалк, терпляче висловухав старого, у якого сьогодні померла дружина, Лайла Ґудчайлд, і який, не зважаючи на зиму і холод, стояв у капцях і халаті посеред вулиці, і скаржився на своїх дітей, які були стерв’ятниками, справжніми стерв’ятниками, що кружляли над його з Лайлою статками, над усім, що вони назбирали за своє життя разом, і як їм двом довелося тікати до Сент-Луїса, потім до Мемфіса, до Маямі, і от, зрештою, вони опинилися в Кайро, і тепер він такий радий, що Лайла не померла в будинку для літніх людей, і так боїться, що він сам помре там.

Вони провели старого назад у будинок, знову піднялися по сходах у подружню спальню. У куточку кімнати бурмотів невеликий телевізор. Проходячи повз нього, Тінь помітив, як диктор йому усміхнувся і підморгнув. Тінь озирнувся, щоб упевнитись, що ніхто в їхній бік не дивиться, і показав телевізору середній палець.

— У них немає грошей, — сказав Шакал, коли вони повернулися в катафалк. — Завтра він прийде до Ібіса. Обере найдешевший похорон. Певно, її подруги вмовлять його зробити все як слід, справити по ній поминки у вітальні. Але він буде бурчати. Бо не має грошей. У наші дні тут ні в кого нема грошей. Та все одно він помре за півроку. За рік, якщо пощастить.

Сніжинки танцювали і крутилися у світлі фар. Сніговий фронт просувався на південь.

— Він хворіє? — запитав Тінь.

— Не в тому річ. Жінки переживають своїх чоловіків. А чоловіки — такі, як він — без своїх дружин не протягнуть. Ось побачиш, він просто не знатиме, куди приткнутися, бо все, до чого він звик, пішло разом із нею. Він втомиться, змарніє, а потім здасться остаточно, і тоді вже його не стане. Може, це буде запалення легенів, чи рак, чи серце зупиниться. Коли ти стаєш старий, то не можеш уже боротися за життя. І тоді ти помираєш.

Тінь помовчав.

— Шакале!

— Чого тобі?

— А ви вірите, що є душа? — це було не зовсім те, що Тінь збирався запитати, і він аж здивувався своєму нахабству. Він хотів запитати щось не настільки прямолінійне, але нічого іншого так і не спало на думку.

— Складно сказати. У наші часи в цій справі був порядок. Помираєш, стаєш у чергу, відповідаєш за злі діяння і за добрі, і якщо вчинене тобою зло важче за пір’їнку, ми віддаємо твої душу й серце Аммету, Поглиначу Душ.

— Певно, він з’їв багатьох.

— Не так багато, як ти собі думаєш. Пір’їнка була дійсно важенькою. Ми навмисне зробили її такою. Ти мав дуже вже напаскудити за життя, щоби зрушити ті шальки терезів. Зупинися, тут заправка. Заллємо пару літрів.

На вулицях панувала тиша — така, яка буває лише під час першого снігу.

— Схоже, буде біле Різдво, — сказав Тінь, наповнюючи бак.

— Ага. Чорт, везучий був цей бісів син. Тобто не бісів, а навпаки...

— Ісус?

— Улюбленець долі. Кинь його у вигрібну яму — він вилізе свіженький, як та рожа. Ти ж знаєш, що це навіть не його день народження? Свиснув дату в Мітри. О, а ти знайомий із Мітрою? Бравий вояка. Славний чувак.

— Здається, ні.

— Ну... В цих місцях Мітру я не зустрічав. Він з військових. Може, повернувся собі на Близький Схід і горя не знає... та певніше, що його вже нема. Так буває. Сьогодні кожен солдат імперії має скупатися в крові твого жертовного бика, а завтра вони вже не згадають навіть день твого народження.

Двірники рипіли по вітровому склу, збиваючи сніжинки в прозору крижану масу.

Світлофор на мить показав жовтий, а потім став червоним, і Тінь натиснув на гальма. Катафалк пішов юзом, розвернувся на порожній дорозі, і лише тоді зупинився.

Зелене світло. Тінь повів катафалк п’ятнадцять кілометрів на годину — більше, певно, не варто було у таку ожеледицю. Машина ідеально їхала на другій передачі — Тінь припустив, що вона часто так їздить, тягнучи за собою хвіст з інших машин.

— Так і тримайся, — прокоментував Шакал і продовжив: — Тепер ти розумієш, що Ісусові тут нема на що скаржитися. Але мені розповіли, що хтось його бачив на узбіччі якоїсь дороги в Афганістані. Хотів їхати стопом, але ніхто не зупинився. Так буває. Все залежить від того, де ти.

—