Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

причину смерті лікар записав «гострий апендицит». Таке політичне рішення було абсолютно зрозумілим для найближчого оточення Сталіна: восени 1932 року всі вони знали, що самогубство Надії, незалежно від його справжніх мотивів, буде розтлумачене як форма політичного спротиву чи навіть як крик відчаю, протест проти поширення голоду.[634]

Правда це чи ні, але саме так і запам’ятали самогубство Надії. Багато років по тому їхня донька Світлана написала про «страшне, спустошливе розчарування» своєї матері в батькові та його політиці.[635] Балакучий осетинець, який познайомився з Надією на студентській вечірці, в 1929 році згадував, як вона співчувала Бухаріну — пізніше головному опоненту Сталіна, котрий виступав проти колективізації, і через те позбувся свого місця в Політбюро, а згодом і життя.[636] Голод став основною темою всіх розмов між однокурсниками в Промисловій академії, й кілька людей чули, як Надія засуджувала колективізацію. В останні місяці свого життя вона страждала від мігрені, болю в шлунку, різких змін настрою та нападів істерії. Зараз би в неї діагностували депресію. Однак тоді цю недугу пошепки пояснювали докорами сумління, розчаруванням та відчаєм.[637]

Зрозуміло, що в оточенні Сталіна були й інші незадоволені голодом. Того літа багато хто з найвищого керівництва партії, коли визирали крізь мереживні фіранки своїх добре оснащених поїздів, побачили страшні речі. Деякі з високопосадовців були достатньо сміливі, щоб розповісти про це вождю. У серпні 1932 року, під час відпочинку в Сочі, Сталін дістав листа від Климента Ворошилова, наркома військових і морських справ СРСР:

У Ставропольському краї я всюди бачив незорані поля. Схоже, ми марно сподівалися на добрий врожай. Коли їдеш Україною, то картина з вікна потягу виглядає ще гірше, ніж на Північному Кавказі... Вибач, що повідомляю тобі такі невеселі новини під час твоєї літньої відпустки, але не можу мовчати.[638]

Ще один поважний військовий діяч, герой Громадянської війни Семен Будьонний, також написав Сталіну зі свого поїзда: «Я дивився у вікно потягу і бачив втомлених людей у рваному одязі, наші коні сама шкіра та кістки...».[639] Коли небога Надії Kipa Аллілуєва їздила до Харкова, щоб відвідати свого дядька Станіслава Реденса, тодішнього голову ДПУ УСРР, вона теж побачила жебраків на залізничних станціях, виснажених людей з роздутими животами. Kipa розповіла про це матері, яка переказала це Сталіну. Він відмахнувся: «Вона ще дитина, і все вигадує».[640]

Інші, менш близькі більшовицькому лідерові люди, бачили або чули ті самі речі. До того часу Бухарін вже зрікся від своїх слів: у грудні 1930 року він заявив, що усвідомив необхідність знищення «куркулів» і «прямого розриву зі старою структурою».[641] Проте інші залишалися непохитними. Серед них був і Мартем’ян Рютін, колишній кандидат у члени ЦК та секретар одного з московських райкомів. У 1930 році Рютіна виключили з партії за «поширення право-опортуністичних поглядів», але, на відміну від Бухаріна, він залишився вірним своїм переконанням. Рютіна заарештували, але згодом звільнили. Він підтримував зв’язок з іншими партійцями, пізніше — опозиціонерами, і навесні 1932 року разом з ними проголосив створення опозиційної спілки. У серпні група зустрілася в передмісті Москви, щоб викласти на папері головні засади й принципи своєї політичної платформи (котра закликала до змін), а також «Звернення до всіх членів партії».[642] Обидва документи скопіювали та розповсюдили з рук у руки та поштою в Москві, Харкові та інших містах.

«Платформа Рютіна», як згодом її нарекли, в усьому недвозначно засуджувала Сталіна. Автори називали його «безпринципним політиканом», висміювали за спроби позиціонувати себе як продовжувача справи Леніна та звинувачували диктатора в терорі проти робітників і селян. Крім того, Рютін був обурений війною Сталіна з радянським селом і заявив, що політика «суцільної колективізації» не була добровільною, як стверджувала пропаганда, й зовсім не успішною. Навпаки:

«Суцільна колективізація» побудована не на реальному «повороті основних мас села в бік соціалізму», а на прямих і непрямих формах найлютішого примусу селян вступати до колгоспів. Не на покращенні їхнього стану, а на прямій і непрямій експропріації й масовому зубожінні... Наразі крики про куркулів з вуст Сталіна — це спосіб тероризування мас і прикриття свого банкрутства.

Це були не просто помилки, писав Рютін, а злочини. Він закликав своїх однодумців організувати повстання:

Для боротьби за знищення диктатури Сталіна здебільшого треба розраховувати не на старих вождів, а на нові сили. Ці сили існують, ці сили будуть швидко зростати. Нові лідери, нові організатори мас, нова влада неминуче буде з’являтися і надалі... Боротьба народжує лідерів і героїв. Ми повинні діяти.[643]

Документ було написано виразною більшовицькою мовою. Це може допомогти зрозуміти, чому Сталін, читаючи його, сприйняв Рютіна так серйозно. Він уже бачив революційний запал у минулому, і знав, що це може спрацювати знову. Після повідомлення інформатора ОГПУ у вересні Сталін почав діяти рішуче. Протягом кількох днів з партії виключили й заарештували двадцять одного члена, звинуваченого в причетності до «платформи Рютіна», у тому числі сина Григорія Петровського, голови ВУЦВК, а також самого Рютіна. Усіх їх засудили як контрреволюціонерів і невдовзі стратили. У таборах також загинули дружина Рютіна та один з його синів, а другого сина пізніше розстріляли.[644] У наступні роки читати «платформу Рютіна» або навіть просто почути про неї дорівнювало злочину, за який карали смертю.

Схоже, Сталін вважав, що погляди Рютіна були поширеними, особливо серед низових партійних працівників і серед людей, які мали щоденні контакти із голодним сільським населенням. Діяльність Рютіна загострила їхню чутливість до виявів невдоволення. Упродовж усього літа 1932 року Сталін читав звіти, які надходили з усіх куточків Радянського Союзу, в тому числі й тривожні з України. Найбільше їх надіслали на початку вересня. ОГПУ стверджувало, що на Північному Кавказі виявили контрреволюційну групу, яка виступала проти радянської політики через те, що «темпи суцільної колективізації були занадто швидкими».[645] По всьому СРСР ОГПУ попереджало своїх співробітників про «нову тактику куркулів» — тепер вони надсилали «фальшиві» скарги про голод. Такі випадки належало розслідувати: «Коли виявлятиметься брехня про голод, винуватців необхідно вважати контрреволюційними елементами».[646]

Смерть Надії, «платформа Рютіна», тривожні листи від близьких колег, приголомшливі новини з місць — усе це восени ще більше посилило Сталінову параною. Через постійне зростання невдоволень контрреволюція враз почала здаватись можливою. Історики давно розглядали події літа та осені 1932 року як каталізатор масових арештів та страт 1937–1938 років або Великого терору.[647]