Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Як це?

— Ну, він... Так тут написано: «З повітряною енергією».

— А оце чортовиння для чого?

— Це двостороннє сопло для килимів.

— Та що ви! Це дуже цікаво. А нащо двостороннє?

— Спочатку штовхаєте од себе, а потім тягнете до себе.

— От чудасія! — сказав незнайомець.— До біса продали, ге?

— Я тут єдиний представник фірми.

— Усі тутешні персони, певно, хочуть мати тільки «Атомний котел»?

— Або «Турбореактивний».

— І державні установи?

— Звичайно. А що?

— Те, що годиться для них, підійде і для мене.

— А може, ви візьмете «Ліліпута»?

— Якого ще ліліпута?

— Це скорочена назва «Маленького кімнатного пилососа з повітряною енергією».

— Знову з повітряною енергією?

— А до чого тут я?

— Не іритуйтеся, голубе!

— Особисто я терпіти не можу назви «Атомний котел»! — вигукнув із серцем Уормолд. Йому чогось раптом здалося, що незнайомець — інспектор головної контори в Лондоні чи Нью-Йорку, Ну що ж, хай знає всю правду!

— Я розумію вас. Назва невдала. Скажіть, а ви їх контролюєте після продажу?

— Щокварталу, Безкоштовно, поки не вийде гарантія.

— І ви це робите самі?

— Ні, Лопес.

— Отой надутий тип?

— Сам я погано розуміюся на техніці. Досить мені тільки торкнутися котроїсь із цих штуковин, як вони чомусь псуються.

— Але ж ви водите машину?

— Воджу, та коли з нею щось трапляється, кличу дочку.

— Так-так, дочку... А де ж це вона?

— Ще в школі. Дайте-но я покажу вам цю з’єднувальну муфту.— Та щойно він узяв її в руки, як муфта перестала з’єднувати. Крутив її, вертів, а потім пояснив у розпачі: — Бракована, доведеться замінити.

— Дозвольте, я спробую.— І деталь одразу стала на своє місце.— Скільки років вашій дочці?

— Шістнадцять,— сказав Уормолд і розлютився на себе за те, що відповів.

— Ну, мені, мабуть, пора,— мовив незнайомець.— Приємно було погомоніти з вами.

— Та ви погляньте, як він працює. Лопес вам покаже.

— Нема часу. Ми ще побачимося — тут чи десь-інде,— самовпевнено кинув той на прощання і, перше ніж Уормолд устиг дати йому фірмову картку, одразу розтанув у натовпі, що опівдні вщерть заповнював вулиці Гавани.

Лопес сказав:

— Він і не збирався нічого купувати.

— А чого ж йому треба?

— Хто його зна. Він довго стовбичив перед вітриною, розглядав мене... Якби не прийшли ви, то, певне, попросив би знайти йому дівчисько.

— Дівчисько?

Уормолд пригадав випадок, що стався такого самого дня десять років тому, потім занепокоєно подумав про Міллі й пошкодував, що відповідав на запитання незнайомця.

Розділ другий

Ще здалеку він почув, що йде Міллі: її завжди супроводжував такий свист, наче за кимось гналася поліція. Звичайно Міллі йшла від автобусної зупинки на вулиці Бельхіка, а сьогодні свист «вовків» долинав чомусь з боку Компостельї. Та в тому не було нічого страшного. Залицятися до неї почали ще від тринадцяти років, і це свідчило тільки про повагу — адже навіть за високим гаванським мірилом Міллі вважалася красунею. Волосся кольору липового меду, чорні бровенята, зачіска «кінський хвіст» роботи найкращого в місті перукаря — усе це приваблювало «вовків». Але Міллі не зважала на їхній свист, тільки легше ступала, і, дивлячись, як вона іде, можна було повірити в можливість вознесіння. Мабуть, тиша навкруг неї видалась би їй тепер просто образливою.

На відміну од Уормолда, який ні в що не вірив, Міллі була католичка. Ще до вінчання Уормолдові довелося пообіцяти дружині, що їхня дитина буде вихована в релігійному дусі. Тепер її мати, певне, вже не вірила ні в бога, ні в чорта, а от йому залишила ревну католичку дочку. Завдяки своїй побожності Міллі почувалася на Кубі куди краще, ніж він сам. Уормолд підозрівав, що в багатих кубинських сім’ях і дотепер зберігся звичай приставляти до дівчат дуенью; отож і за Міллі, здавалось, невидимо ходила дуенья, про яку знала тільки вона. В церкві, де Міллі виглядала гарнішою, ніж де-інде, у своїй легесенькій мантильї, гаптованій прозорим листячком, схожим на морозяний узор на шибці, ця дуенья завжди сиділа поряд, пильнуючи, щоб дівчина не горбилася, своєчасно закривала лице і справно хрестилася. Хлопчаки коло неї могли скільки завгодно смоктати цукерки чи перекривляти один одного — Міллі сиділа, мов та черниця, уважно стежачи за месою по требнику з золотим обрізом, оправленому в сап’ян кольору її волосся (сама такий вибрала). Невидима дуенья турбувалась і про те, щоб дівчина щоп’ятниці їла рибу, постила дванадцять днів на рік і ходила до меси не тільки в неділю чи по святах, а й у день свого ангела. Міллі її звали тільки вдома, бо хрестили Серафіною, яка вважалася на Кубі «святою другого класу»,— загадкові слова, що нагадували Уормолдові про іподром.

Лише згодом Уормолд зрозумів, що дуенья не завжди пильнує за Міллі. Дівчинка дуже гарно поводилася за столом і ніколи не забувала помолитися на ніч,— він це добре знав, бо ще змалку, починаючи вечірню молитву, вона вигонила його за двері як єретика. День і ніч горіла лампадка перед образом святої діви Гваделупської. Ще коли Міллі було чотири роки, він якось підслухав її молитву: «Богородиці слава, хай згине лукавий».

Та одного разу — тоді Міллі вже минув тринадцятий — його викликали в американську школу при монастирі св. Клари, у багатому передмісті Ведало. Там він уперше довідався, що дуенья залишала Міллі перед самою брамою школи, просто під гіпсовим барельєфом святої. Обвинувачення проти Міллі було серйозне: вона підпалила хлопчика, на ймення Томас Ерл Паркмен-молодший. Правда, як визнала сама мати ігуменя, той перший сіпнув її за косу, та це аж ніяк не виправдувало Міллі, бо коли б інша учениця не штовхнула хлопчика в фонтан, могло статися страшне лихо. Міллі виправдувалася тим, що Ерл — протестант: мовляв, коли справа дійде до релігійних чвар, то католики дадуть протестантам чосу.

— А як же вона його підпалила?

— Облила бензином полу його сорочки.

— Бензином?!

— Сумішшю для запальнички, а потім витерла сірника. Ми маємо підозру, що вона потай курить.

— Усе це