Читати книгу - "Характерник"

Казатул узяв сирицевий батіг і почав навхрест шмагати Семена по голій спині. Перед кожним ударом він теж по-звірячому рикав, наче це додавало йому сили. Хлопець не кричав, лише здригався в судомах і страшно зіпав ротом; здавалося, він ось-ось задихнеться. Коли Семен безживно повиснув на мотузці, Казатул опустив батога. Через певний час він линув в обличчя зомлілому хлопцеві цебро води, і той поволі розплющив очі. Від нього зажадали сказати правду.

Семен Горобець не зовсім розумів, якої правди від нього хочуть, але цього разу змінив свідчення: він є холопський син із тієї-таки Варшави, де натерпівся всіляких знущань і принижень, тому втік аж на Дон.

Судний дяк Павсікакій ще раз запитав, хто його напоумив видавати себе за сина царя, і Семен зрозумів, що саме це їх цікавить найбільше. Казатул заніс за плече батога.

— Не треба, я скажу, — мовив Семен.

— Ну?!

— Іван Міюський, — сказав він, знаючи, що вже нічим не побільшить Іванову вину перед боярами.

— Прєлєсть![83] — вигукнув Матвєєв.

Казатул став з іншого боку від жертви і з криком «Бєрєгісь, ожгу!» свиснув батогом. Лупцював Семена доти, поки він знов знепритомнів.

Дяк Павсікакій порадив допитати його вогнем[84]. Казатул роздмухав жар у горнилі, взяв довгу шпицю й розпік її до червоного.

Семен знову заговорив. Він зізнався, що є сином міщанина із Лохвиці Івана Горобця, на Дон помандрував у пошуках кращої долі і там зустрів козачого вождя Івана Міюського. Саме Міюський під час купання у річці побачив на тілі Семена незвичайні знаки, і так прийшла йому думка про Боже знамення. Тоді він підбив хлопця назватися царевичем Симеоном Олексійовичем, щоб зворохобити Московщину, зібрати велике військо й, покликавши на підмогу кримську орду, піти на Москву громити бояр.

Тут уже Артамон Матвєєв не витримав і викрикнув те, що всі вони хотіли почути від самозванця: хіба не Сірко підбив його стати Лжесимеоном?

— Ні, — важко дихаючи, відповів Семен Горобець. — Сіркові я сам сказав, що є сином государя Олексія Михайловича, і він повірив. Кошовий нічого лихого не мислив проти Москви і шанував мене лише як царську кров.

Казатул узяв розпечену шпицю й, посміхаючись, підніс йому до грудей. Притиснув до білої цятки, аж зашкварчало. Глухий крик вирвався з горлянки Семена. Але — жодного слова.

Майстер Казатул катував його три дні. Під час тривалих допитів до екзекуції могли долучатися інші підручні умільці заплічних справ — мастак нагая, кліщовий мастак, дибовий тощо, але Казатул не бачив користі в таких помічниках, які тільки плуталися під ногами і заважали зосереджено й послідовно вибивати зізнання, як вибивають ціпом зерно зі снопа. Іноді ці вискочки-живолупи через надмірну заповзятливість та недосвідченість ставали призвідцями передчасної смерті злочинця, позбавляючи весь каральний процес головного — привселюдної показової страти. Казатул був у цьому ділі незамінний, до жертв завжди ставився дуже уважно й поблажливо, по-своєму він їх навіть любив. Адже саме смертники вселяли Казатулу віру в його божественну місію. Він звільняв світ від найбільших злочинців і якщо був не Богом, то щонайменше його десницею, яка вершила правосуддя.

Сотник Чадуєв і піддячий Щоголєв запитали в Семена Горобця, чому ж він, знаючи, що правда за царськими послами, прийшов до грецької хати, щоб їх убити.

— Бо я тоді вже й сам увірував, що єсьм царевичем Симеоном, — ледве володаючи язиком, мовив Семен Горобець.

— Как? — зумілися бояри.

— Коли надовго залазиш у чужу шкуру, вона приростає до тебе.

Боярин Окул сказав, щоб він не вдавав із себе юродивого, бо це йому не допоможе.

— Я не юродивий, — заперечив Семен. — Але блажен, хто вірує.

На запитання дяка Павсікакія, навіщо Горобець погодився з намови Івашки Міюски стати самозванцем, він відповів, що краще один рік пожити царевичем, ніж вік звікувати холопом.

Але ж ти не був жодного дня царевичем, — сказали йому, — ти став ошуканцем і лиходієм!

— Був, — затято відповів Семен Горобець. — А може… і є.

Тонка сльоза змійкою поповзла по його щоці.

3

Після сумлінно виконаної роботи майстер заплічних справ Казатул щовечора заходив у кабак «Под пушкой». Йому подобалося, як на його появу враз притихали, підібгавши хвости, досі сміливі бражники, як вони злодійкувато опускали очі. Казатул не мав сумніву, що кожен із них заслуговував кари — якщо не смертної, то принаймні побиття батогом чи різками. Покидьки! Вони сахаються майстра заплічних справ, називають його катом, остерігаються торкнутися не те що його самого, а навіть речей, які побували в руках Казатула. Зате він має тут, у кабаку «Под пушкой», свій окремий куток за чорною завісою, свій стіл і навіть посуд (до нього, окрім Казатула, більше ніхто не стромляє своє свиняче рило).

Казатул любив свою роботу, хоч колись і гадки не мав, що стане катом. Він був сином знаного шевця Бабоєдова, котрий витягся в нитку, щоб усіма правдами й неправдами віддати Нікіту (тоді Казатул ще звався Нікітою) в стрільці. Хлопець, наділений неабиякою силою та спритом, міг би стати кремлівським риндою в охороні царя, та одного разу спіткнувся. Глупої ночі він пограбував і скалічив купця Опльоухіна. Нікіті загрожувала каторга, але в Розбійному приказі хтось вирішив, що з цього костолома може вийти нічогенький кат; хоч у Москві душогубців не бракувало, знайти серед них путящого учня на заплічного майстра було непросто. От дивина: бузувір, голінний до вбивств і знущань над ближнім, не готовий робити це згідно з законом у всіх на очах, щоб уникнути ганьби і презирства. Нікіта Бабоєдов погодився, вимінявши за позірну ганьбу правдиву волю, а невдовзі переконав себе, що примарне безчестя насправді є найбільшою чеснотою, недоступною слабкодухим. Він карав лиходіїв і звільняв цей лукавий світ від зла.

Нове ім’я Казатул йому дали в Розбійному приказі, розбишака Нікіта відійшов у минуле разом зі своїми вільними й невільними провинами. Спочатку Казатул став учнем уже підтоптаного ката Хлєбосолова, науку хапав на льоту і швидко перевершив учителя. Навчання починалося з дерев’яної «кобили», на яку замість злочинця клали змайстровану з березової кори «спину». Хлєбосолов показував, як треба шмагати зловмисника — навхрест від плеча до поперека, але так, щоб кінець батога не діставав голови і боків, бо тоді катований спустить дух до зізнання або не дотягне до привселюдної страти.