Читати книгу - "Карта днів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Заждіть, — озвалась Емма, ідучи слідом за ними. — Ми читали про вас у путівнику.
— Нас немає в жодному путівнику, дорогенька.
— Таки є, — заперечила Емма. — У «Дивній Планеті».
Голова «русалки» різко повернулась у бік дівчини.
— Джордже, стій.
Той завмер. Якусь мить «русалка» вивчала нас із підозрою.
— І де ви відкопали той старий мотлох?
— Ми просто… знайшли це, — відповіла Емма. — Там сказано, що тут є дещо цікаве, щоб подивитись.
— Це ж треба. Тут є дещо цікаве — для правильних людей. До яких людей ви б зарахували себе?
— Це як подивитись. А ви?
— Джордже, постав мене.
Той поставив, і «русалка», тримаючись однією рукою за Джорджа, забалансувала на згині хвоста. Хвіст виявився гнучким та мускулястим, не затріщав і не зім’явся, як би це було з фальшивим хвостом.
— У нас тут шоу-програма. Але минуло вже чимало часу звідтоді, як у нас востаннє була аудиторія, для котрої варто було виступати, — русалка показала на полог намету. — Хочете подивитися шоу?
Здавалось, вона вирішила, що ми належали до дивних, а я своєю чергою запідозрив, що вона теж. Її тон змінився з різкого та дратівливого на нудотно-солодкий.
— Нас цікавить тільки вогняне шоу, — озвалася Бронвін.
Русалка різко підняла голову.
— У нас немає вогняного шоу. Хіба я схожа на учасницю вогняного шоу?
— Тоді хто такий «Вогненний Чоловік»? — запитала Бронвін.
— У нас для нього дещо є, — сказав я. — Ось чому ми тут.
На обличчі русалки промайнуло здивування, яке вона швидко вгамувала.
— Хто вас послав? — запитала вона, і фальшиве тепло в її голосі зникло. — На кого ви працюєте?
Я згадав попередження Ейча не згадувати його ім’я.
— Ніхто, — відповів я. — Ми тут в особистій справі.
Джордж приклав руку до русалчиного вуха та щось прошепотів.
— Ви нетутешні, як я бачу, — почули ми знову солоденький голосок. — На нашому шоу немає ніякого вогню, але чом би вам не лишитись ненадовго та не отримати насолоду від інших вистав?
— Ми дійсно не можемо, — відказала Емма. — А ви впевнені, що вам нічого не відомо про «Вогненного Чоловіка»?
— Пробачте, малече. Зате в нас є три русалки, танцюючий ведмідь, а Джордж уміє жонглювати кирками.
І саме в цей час із-за намету вийшли двоє людей — іще один чоловік у клоунському макіяжі та хтось у костюмі ведмедя.
— Ми організуємо вечерю, — казала тим часом русалка, наче не помічаючи, що ми вже пішли. — Вечеря та шоу, що може бути краще?
— Пісня! — відповів клоун та почав крутити ручку на шарманці, яка була прив’язана до його пояса, а ведмідь — на якому була дуже страшна, зроблена вручну ведмежа маска, що швидше нагадувала череп, — сприйняв це як сигнал та почав співати. Але слова, які він співав, були якоюсь дивною мовою; і ритм пісні був настільки повільним, а голос його настільки глибоким, що я одразу ж відчув сонливість і, побачивши, як мої друзі кивають носами, зрозумів, що ця пісня мала подібний ефект і на них.
— Софур тху свід тхітт, — співав він. — Свартур і авґум.
Ми почали задкувати.
— Ми не мо-же-мо-о, — промовив я, і слова виповзали з мене повільніше та повільніше, а голос ставав усе нижчим та нижчим. — Ми… по-винь-ні…
— Найкраще шоу в місті! — вигукнула русалка, рухаючись ривками в наш бік на своєму хвості.
— Far i fulan pytt, — співав собі ведмідь. — Fullan af draugum.[42]
— Що зі мною відбувається? — запитала Бронвін сонним голосом. — Моя голова наче цукрова вата.
— Моя теж, — озвався Мілард. І, коли його голос несподівано пролунав у повітрі, русалка, ведмідь та обидва клоуни від несподіванки аж підскочили, а потім поглянули на нас голодними очима. Якщо раніше в них були якісь сумніви щодо нашої належності до дивних, то Мілард їх розвіяв.
Не знаю як, та ми змусили себе тікати — штовхаючи та тягнучи одне одного, спотикаючись на полі. І хоча ті «шоумени» й не пробували зупинити нас фізично, руками чи тілами, та забратися звідти здавалося майже неможливим завданням — наче вирватись із сотні гігантських павутин. Щойно ми дісталися до воріт, те павутиння, здається, порвалось, а до нас повернулись мова та ясність у голові.
Ми, хоч і не одразу, та якось відчинили дверцята автомобіля. Я запустив двигун, і ми так рвонули геть, що з-під шин дугою полетів цілий потік грязюки.
* * *
— Хто були ці жахливі дивні? — запитала Бронвін. — І що вони з нами робили?
— Я відчував, наче вони пробували залізти до мене в мозок, — промовив Єнох. — Фе, я не можу забути це відчуття!
— Напевне, тому і позначив Ейб це місце на карті черепом та кістками, — сказала Емма. — Бачите? — Вона підняла та показала всім карту «Мел-О-Ді», на якій були помітки Ейба.
— Якщо це місце таке небезпечне, навіщо Ейч нас сюди відправив? — запитала Бронвін.
— Можливо, це перевірка, — відповів Мілард.
— Я впевнений, що так, — додав я. — Питання в тому, чи пройшли ми її? Чи це був тільки початок?
І тут, наче хто підказав, я глянув у дзеркало заднього огляду та побачив поліцейську машину, яка швидко нас наздоганяла.
— Копи! — вигукнув я — Усім поводитись нормально!
— Думаєш, вони знають про Мілардову крадіжку з того магазину? — запитала Бронвін.
— Аж ніяк, — відповів я. — Це було надто далеко звідси.
А втім, було ясно, що вони їдуть слідом. Вони так близько під’їхали до мого заднього бампера, що я навіть подумав, що вони ось-ось його вдарять.
Потім дорога поширшала на ще одну смугу, і вони збільшили швидкість та порівнялися з нами. Але вони не ввімкнули свою сирену чи проблискові вогні. Вони не кричали по гучномовцю, щоб я з’їхав на узбіччя. Вони просто їхали собі поруч, і водій виставив лікоть у вікно, наче вони тут цілком випадково; і вони пильно на нас дивились.
— Чого вони хочуть? — запитала Бронвін.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карта днів», після закриття браузера.