Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

актом, чи навпаки, як союзник імператора він підкорив повстале проти нього місто. Достеменно відомо лише, що Володимир підтримав Василія II у громадянській війні, що спалахнула в імперії, за що йому було обіцяно руку сестри імператора порфірородної (народженої, коли її батько був імператором, що вважалося надзвичайно престижним) Анни. Яхія Антіохійський згадує про участь 6-тисячного війська русів у малоазійських кампаніях імператора 988 та 989 рр., тобто або ми маємо датувати корсунський похід кількома місяцями між ними, або й справді Херсонес перейшов на бік повстанців. Деталі облоги Херсонеса в «Житії Володимира особливого складу» та літописця дещо різняться, та є й спільні обставини. Облога тривала три місяці, а місто впало лише через зраду — за версією «Житія» варяга Жидьберна, а за версією «Повісті минулих літ» Анастаса Корсунянина. Володимиру вдалося перекрити постачання у місто припасів та/або води, і Херсонес капітулював. Місто було пограбовано, а численні сліди пожежі й руйнувань у наші часи були знайдені археологами.

Ми не знаємо напевно, чи справді у Херсонесі відбувся обряд хрещення (перший? повторний?) Володимира, та саме тут він нарешті отримав обіцяну йому руку грецької принцеси, а посланці Василія II — символічні ключі від їхнього ж міста. Дивна обставина. Якщо тогочасні зарубіжні джерела майже не згадують про хрещення Володимира і Русі, його шлюб, навпаки, не лишився непоміченим. У візантійців не було заведено віддавати порфірородних принцес заміж за іноземних володарів, і Анна саме напередодні відмовила германському імператору. Мабуть, і сам Володимир вважав Анну найбільшим своїм військовим трофеєм, і, як-то кажуть, тримав її «під склом». З літопису нам не відомі діти Володимира від Анни, хоча історики й робили спробу довести, що святі Борис і Гліб, а також дружина польського князя Казиміра І Марія-Добронєга народилися саме від цього шлюбу. Хоч у цій частині літописець і скупий на точні дати народжень та смертей, особливо численних Володимирових дружин, втім, про смерть Анни 1011 р. він написав. Хоча грецькі джерела навпаки, пишуть, що вона померла за кілька років по смерті свого чоловіка.

Звичайно ж, хрещення князя — чи то у Василеві, чи то в Києві, чи то в Херсонесі — ще не було хрещенням всієї країни. Розмір володінь Володимира зумовив хрещення як процес протяжний у часі на довгі роки та навіть десятиліття. Якщо в Києві, де відсоток християн був вищий, а вплив центральної влади був найбільшим, хрещення пройшло без ексцесів, вже у Новгороді воно вилилося в збройне протистояння. Якщо ж говорити про більш віддалену периферію Русі, як Верхня Волга, язичницькі повстання спалахували тут ще понад півстоліття по тому. Що ж до більш мирного спротиву християнству, окремі елементи язичництва ми можемо спостерігати й у наші часи — в фольклорних ритуалах та навіть у християнській обрядовості українців, білорусів та росіян.

«Золота доба» Русі (від початку XI ст. до смерті Ярослава)

(А. Плахонін)

За перші двадцять років правління Володимира Русь перетворилася на державу, що охопила чи не половину Східної Європи, а прийняття Володимиром християнства та шлюб з порфірородною сестрою візантійського імператора ввели його в престижний клуб найбільш могутніх володарів тодішнього світу. Утім, як будь-яка держава, що виникла шляхом завоювання протягом одного-двох поколінь, Русь Володимира не була позбавлена хвороб росту. За великим рахунком, вражаюче виглядаючи на сучасній нам карті, насправді вона являла собою порожній всередині контур, лише форму для майбутньої держави, яку ще тільки належало заповнити і зшити адміністративною структурою, військово-адміністративною і культурною елітою, зрештою містами та фортецями, які мали утримати разом усе це скороспіле, роздуте утворення, яке екзальтовані публіцисти іноді називають імперією. «Золота доба» Русі, яка видається найвищою точкою її історичного злету, нам з вами радше нагадала б великий будівельний майданчик посеред незайманих лісових хащ та неораного лісостепу.

* * *

Цей будівельний майданчик розпочинався прямо з князівського палацу. Масштабна будівельна програма Володимира не могла оминути його столицю, де на місці великого язичницького могильника було побудовано нове місто — «Місто Володимира». Руси не просто пограбували Херсонес, вони зробили це із розумінням, що спробують вже у Києві відтворити візантійські зразки містобудування. Вони прихопили корсунських священиків, святі мощі, церковні посудини, ікони, скульптури — людські і тварин, інші елементи церковного та світського декору. І що навіть мармурові саркофаги, у яких поховали Володимира та Анну, а потім і його сина Ярослава, й ті були трофейні — з кримських ранньохристиянських поховань III—IV ст. Осередком цього нового міста, як це личить будь-яким державам неофітам, був князівський палац і величний кам’яний храм, що на честь десятої частини князівських доходів, що йшли на його побудову і утримання, дістав назву Десятинного. Втім, дуже швидко й це нове місто стало затісним, і за два десятиліття будівництво продовжувалося вже за його межами. Так само, немов на дріжджах, зростали нові міста по всій Русі — від Переяславля на південному сході до Володимира на заході. Але їх стрімкий злет був ще попереду.

Будівництво Десятинного храму, печеніги та численні сини — ось все, що хвилювало старіючого Володимира в останню чверть століття його правління. Про печенігів ми вже згадували — проти них боролися переважно шляхом будівництва валів та фортець (якщо вірити таким літописним оповіданням, як байка про білгородський кисіль, ті вміли брати добре укріплені міста тільки виснаженням). Правда, пробували ще їх християнізувати, навіть за допомогою професійних місіонерів із Заходу. Один із них, Бруно Кверфуртський, виклав у листі до германського короля Генріха II докладний опис своєї місії та перебування при дворі Володимира. Гостини Бруно у Києві датуються зимою 1007—1008 рр. Привітний хазяїн, неймовірно багатий сеньйор (так у листі — Авт.) Русі Володимир намагався вмовити Бруно не ризикувати життям, але врешті-решт особисто проводив його до прикордонних укріплень. Історики вже давно помітили, що, якщо за часів Святослава землі печенігів починались за день шляху від Києва, Бруно та Володимир їхали до печенізького кордону вже два дні. Оцей додатковий день на карті й був головним виграшем від будівництва укріплень по Трубежу, Сулі та Стугні, про яке згадує літописець. За словами Бруно, місія виявилася вдалою, він нібито навіть висвятив печенігам єпископа. Про подальшу долю цього єпископа нам не відомо, на відміну від самого Бруно, який невдовзі з фатальними для свого життя наслідками вирішив християнізувати ще й північних варварів — балтський народ прусів. Інколи до