Читати книгу - "Серце гріє"

розповідаю їй. Я немовби наново відкриваю для себе навколишній світ, коли поділяю його з Альрауне. Тим часом Вони не зупиняються. Усе, що я можу, — це дивитися на неї, поки в її тіло вливають отруйні розчини, ріжуть або колють. Іноді вона перестає дихати, й тоді Вони йдуть, аби порадитися, а я говорю, говорю… Усе, що я можу, — це говорити!»

«Вирішено. Усе відбудеться сьогодні вночі. Чи вірю я в успіх? Ні, не дуже. Але я думаю, що вмерти, захищаючи того, хто тобі дорогий, — велика честь. Все моє життя до цього — що воно? Сварки з дружиною, старі сувої, страх, що тебе розкриють, і дзенькіт золотих монет. Хіба це схоже на життя? Але чи може в мене бути інше? Чи воно вже є? Я розробив план, і хай це наївно, але вірю в те, що він спрацює. Що буде далі? Ми втечемо. Ми виїдемо на південь, туди, де небо вдень синіше за море, а вночі чорніше за чорнило, яким я пишу. І буде будинок із білого каменю з різьбленими віконницями та лункими прохолодними кімнатами. Велика бібліотека з тисячами книг. І повітря, що дням плавиться від сонця, а вночі несе вологу. Мрії. Фігури на прибережному піску, які неминуче змиє море. Але хіба це привід, щоб їх не будувати? Нехай усе це тільки в моїй голові, але воно вже існує десь і зігріває мене. Я хочу розділити це тепло з Альрауне. Я хочу навчити її мріяти й показати, що мрії можуть стати реальністю. Так, нехай я старий дурень, але якщо є людина або не-людина, з якою можна розділити мрію, — це найбільший дар богів. І я прийму будь-яку розплату за нього».

Таким виявився останній запис у щоденнику. Вен ретельно вивчив обкладинку і за допомогою кислоти знищив зошит. Ситуація зрозуміла: старий зустрів юну красуню, розчулився, згадав молодість і пафосно проткнув собі шию, спом’янувши наостанок про мораль. Тепер залишалося знайти дівку та повернути Морі. Це має бути нескладно з огляду на те, що втікачка ледве вміє розмовляти й усі її поняття про світ обмежуються барвистими казочками недоумкуватого обер-майстра.

Вен ще раз перевірив спорядження й подався в залу телепортації.

III

Гераклея. Столиця колись великої імперії, від котрої нині лишився тільки клаптик землі вздовж затоки. Колись це крихітне містечко великої імперії звалося Трапезіусом, та й на карті його позначали завдяки тому, що тут перебував телепортаційний поміст, але пізніше, коли сюди стеклися вигнані із захопленої столиці городяни, селяни, позбавлені земель, постраждалі від воєн купці й солдати з переможеного війська, місто розрослося. Лусканці назвали його Гераклеєю — так само, як і давню столицю, що впала під чобітьми оттоманів. Тут, на випаленій сонцем кам’янистій землі, колись великому народові дали спокій. Відповідно до офіційної легенди, яка тут величалася славетним ім’ям Історії, завойовники розраховували, що люди, які втратили свої посіви, вигнані на найбільш неродючі ґрунти, позбавлені прісної води, швидко здадуться та складуть присягу на вірність всесильному султанові, але їхні очікування не справдилися — один із лусканських священиків, нині прилучений до лику святих, пробив ціпком у камені струмок, щоб напоїти своїх побратимів. Так у лусканців з’явилася вода, а потім нові посіви, нові угіддя й нові надії.

На султана стравив належне враження героїзм супротивників, і їм остаточно дали спокій. Насправді все було набагато простіше. Система воріт, які дозволяли за частку секунди переноситися з одного місця в інше, перебувала під постійним контролем магічних гільдій і університетів. Їхні представники були зацікавлені в безперебійній роботі цієї системи, а війна могла перешкодити цьому. Тому султан зупинився біля нової Гераклеї та не пішов далі. Він міг завоювати дві-три країни, але протистояти тиску магічної ради йому було над силу. Відтак Гераклеї було подаровано кілька років спокійного існування. Доти, поки домовленості між магами й султаном не буде досягнуто. Але навіщо рядовим громадянам знати такі тонкощі?

Зал телепортації в храмі Сонцеликого був зовсім порожній. Ні чарівники не вийшли назустріч, ані охорона. Втім, це не дуже здивувало майстра. Тут, у Гераклеї надто осудливо ставилися до застосування магії, позаяк за місцевими віруваннями дива — прерогатива бога, а ніяк не смертних. Офіційної заборони на використання магії не існувало, проте неофіційне чаклунство всіляко засуджувалось, аж до закидання чарівника камінням просто на вулиці.

Відсутність у державі магів стягла сюди купу всілякої погані. Перевертні, вампіри, гулі та інші істоти тіні, здатні загубитися серед людей, стікалися в Гераклею, аби ладнати свої справи, розважатись і харчуватися. Швидше за все, саме на це розраховував Томасон. У місті, де переважна більшість туристів поводиться неадекватно часами, а решта — постійно, дівчині з підземель загубитися набагато легше.

Тепер потрібно було з’ясувати, що трапилося з дівкою в Гераклеї. Вену довелося довго блукати коридорами храму, перш ніж він знайшов старезного діда, який осудливо дивився на прибульця.

— Тиняються всякі. Погань сама… — пробурмотів дідок, коли наткнувся на Вена.

— І вам добрий день! — відгукнувся той. — Сьогодні тут з’явилася дівчина. На зріст мені десь по груди, волосся темно-руде, шкіра бліда. Куди вона подалася?

— Сором. Зовсім сором втратили! Баба в храмі пресвітлого. Осквернителі, щоб вам! — дід погрозливо застукав ціпком об підлогу. Налякати це могло, мабуть, тільки мурах, якби вони тут були.

— І де вона зараз?

— Вигнав, звісно! З’явилася, баньками луп-луп. «Де це я?» — розходилися тут. Скільки вже кажу — забити діру бісівську, смолою залити дощенту!

— Точно. Обов’язково залити. Куди дівчисько вигнав?

— Геть! І ти геть звідсіля! Безбожники, поріддя бісівське, щоб вам! — зашкарублий палець вказував на двері. Його власник уже тремтів з люті. Вен не забарився, щоб не дратувати дідуся, а в спину майстрові летіли дедалі нові прокльони.

«Ось і побував у світлій обителі Сонцеликого», — посміхнувся Вен, розчиняючи важкі, окуті залізом двері. Вони вивели його на крихітну брудну вулицю, яка за сотню метрів вливалась у площу перед храмом. Видно, його настоятель вважав, що магам не годиться ходити головною брамою і вони цілком обійдуться задніми дверима.

Базарний день шаленів. Над площею стояв рівний гул голосів, який переривався зрідка вигуками особливо голосистих заклиначів.

Вен не любив значних скупчень люду. Він взагалі не вирізнявся любов’ю до людей, а коли їхня кількість перевалювала за десяток — відчував неусвідомлене роздратування. Його чудова пам’ять на обличчя, голоси й звички давала збій, змішуючи все побачене в потворну купу, з якої можна було іноді вихопити очі особливого кольору, розбитий ніс або лисину. Зосередитися в таких умовах було складно.

Майстер озирнувся