Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

Евакуація, два з половиною роки бойових дій та окупації завдали економіці України дуже великих збитків. На час визволення неушкодженими залишалися тільки близько 19 % промислових підприємств. Транспортна інфраструктура була зруйнована ще більше. Загальна сума матеріальних збитків була оцінена в 285 млрд крб. Не менших втрат зазнали трудові ресурси республіки. Згідно з радянською статистикою, на території УРСР залишилося тільки 17 % робітників від їхньої довоєнної чисельності.

Комплексної програми відбудовних робіт у воєнні роки в СРСР розроблено не було. Постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 21 серпня 1943 р. «Про невідкладні заходи з відбудови господарства в районах, визволених від німецької окупації», яку вже з моменту її ухвалення в радянських документах іменували не інакше як історичною, мала швидше декларативний характер. Реальні заходи з відбудови господарства регулювалися короткостроковими планами, які затверджували постановами різних радянських державних чи партійних органів щодо окремих економічних районів, міст, а нерідко й поодиноких підприємств.

Фінансування відновлювальних робіт мали здійснювати за рахунок коштів загальносоюзного бюджету та місцевих ресурсів. Основна маса використаного під час реконструкції устаткування була новою. Джерелами його постачання стали власне виробництво, поставки за ленд-лізом та імпорт. У перші місяці 1945 р. почало надходити обладнання, вивезене з Німеччини, Румунії, Угорщини в порядку репарацій.

Фінансування відновлювальних робіт в Україні із загальносоюзного бюджету було недостатнім і не відповідало масштабам збитків, завданих економіці УРСР у роки війни. З 75 млрд крб, виділених урядом СРСР під час війни на відбудову господарства районів, визволених від німецької окупації, тільки 18,32 млрд було використано в УРСР. Відбудовчі роботи вели в основному за рахунок власних виробничих, фінансових та трудових ресурсів з використанням зібраних на руїнах заводів і фабрик залишків будівельних конструкцій, деталей і пошкоджених механізмів, а також виготовлених у місцевих умовах будматеріалів, інструменту тощо. В умовах загальної нестачі трудових ресурсів основний тягар реконструкції ліг на плечі жінок і підлітків. До кінця війни роботи в промисловості, на будівництві та транспорті шляхом примусової мобілізації було залучено близько 1 000 000 осіб. Переважно це була сільська молодь із дуже низьким освітнім рівнем та без жодних фахових навичок.

Проблема кваліфікованих робітників та інженерів залишалася надзвичайно гострою до кінця війни. Республіка мала на початку 1944 р. тільки 1 564 000 робітників і службовців замість 6 202 000 напередодні війни. До кінця війни ціною надзвичайних заходів кількість робітників, зайнятих у промисловості й на транспорті, вдалося довести до 54,5 % від довоєнної чисельності. У багатьох випадках потрібних фахівців розшукували в дієвій армії, демобілізували й повертали на довоєнне місце роботи. Влада організувала також повернення фахівців, евакуйованих з України в східні райони СРСР. Загалом у країну в 1943—1945 рр. було спрямовано в централізованому порядку 615 300 робітників та службовців.

Подібно до Німеччини Радянський Союз масово використовував працю військовополонених та інтернованих осіб. Протягом 1943—1945 рр. особливо активно це здійснювали у вугледобувній галузі та чорній металургії, де полонені та інтерновані становили 30—40 % трудового фонду. Широко застосовували ці ресурси також під час відновлення комунального господарства міст, урядових і громадських споруд, житла, транспортної інфраструктури.

Відбудову залізниць здійснювали силами залізничників, залізничних військ і жителів навколишніх населених пунктів. Попри всі труднощі, темпи відновлювальних робіт були дуже високими. Харків пустив перші поїзди вже через три дні після звільнення. Низьководний міст через Дніпро в Києві було приведено до ладу за два тижні. А 20 листопада 1943 р. у місто прибув перший поїзд.

У промисловості основним пріоритетом реконструкції воєнних років було відродження видобування вугілля на Донбасі. 22 лютого 1943 р. ДКО ухвалив спеціальну постанову «Про відновлення вугільних шахт Донбасу». Відповідальність за реалізацію цієї програми було покладено особисто на народного комісара вугільної промисловості СРСР.

Донбас, оголошений «ударною будовою», у пріоритетному порядку одержував обладнання, фінансові й трудові ресурси. Загалом до роботи у вугільній промисловості було залучено близько 500 000 осіб. У результаті надзвичайних зусиль до кінця війни на Донбасі відбудували 754 і збудували 50 нових шахт. Наприкінці 1945 р. там було освоєно 35 % довоєнних потужностей шахт. 1945 року Донбас виробляв більше вугілля, ніж будь-який інший вугільний басейн СРСР. Загалом за 1943—1945 рр. у Донецькому басейні було видобуто 64 000 000 т вугілля, що становило близько 18 % загальносоюзного виробництва.

Слідом за відродженням паливної промисловості в УРСР відбулася реконструкція електроенергетики. На момент визволення в Україні збереглося лише 0,4 % довоєнних потужностей електрогосподарства. Окрім великих енергогенерувальних станцій, серед яких уже в 1944 р. були введені в дію Зуївська та Штерівська ДРЕС, відновлювали також міські й сільські електростанції малої потужності, будівництво та оснащення яких не вимагали значних коштів. Загалом за 1944—1945 рр. виробництво електроенергії в УРСР досягло 26,7 % довоєнного рівня.

Відбудову паливно-металургійного комплексу УРСР можна розглядати як один із прикладів успішного застосування мобілізаційного ресурсу тоталітарної економіки. Загалом за 1943— 1945 рр. українська промисловість виробила 64 000 000 т вугілля, 2 200 000 т чавуну, понад 1 800 000 т сталі, 1 300 000 т прокату чорних металів і труб, 4 700 000 т залізної й марганцевої руд, 4 800 000 т коксу. Загалом відновила свою роботу третина всіх підприємств, які працювали до війни.

У дуже складних умовах відбувалося відновлення сільського господарства. Сільське населення за час війни скоротилося 3 27 200 000 до 19 800 000 осіб. У районах УРСР, окупованих Німеччиною, на момент їх звільнення Червоною армією від довоєнної чисельності залишилося 30 % коней, 43 % великої рогатої худоби й не більш ніж 11—26 % кіз, овець і свиней, поголів’я яких найбільше страждало від «самозабезпечення» армій. Значних руйнувань зазнала технічна база сільського господарства. Тракторів і комбайнів залишилося близько 40 % від довоєнної кількості.

За важку самовіддану працю колгоспники — переважно люди похилого віку, жінки й підлітки — майже не одержували матеріальної винагороди. Оплата трудоднів у колгоспах, і доти мізерна, у роки війни різко скоротилася. Зазвичай на один трудодень видавали 200—250 г зерна і 100 г картоплі (склянку зерна та 1—2 картоплини на день). Продовжувало діяти довоєнне законодавство про захист «соціалістичної власності». Але, незважаючи на труднощі, уже в 1944 р. в Україні було освоєно близько 76 % довоєнних посівних площ. 1945 року колгоспи УРСР здали державі понад 5 000 000 т зерна.

«Ніщо не забуте»: радянські репресії й депортації