read-books.club » Фентезі » Ім’я вітру 📚 - Українською

Читати книгу - "Ім’я вітру"

214
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ім’я вітру" автора Патрік Ротфусс. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 59 60 61 ... 222
Перейти на сторінку:
Ланре помер і як його повернули до життя власне кохання та Лірина сила. Уперше на пам’яті живих люди могли відкрито говорити про мир, не видаючись дурнями чи божевільними.

Минали роки. Лави ворогів імперії рідшали, їхній розпач зростав, і навіть найбільші циніки бачили, що закінчення війни стрімко наближається.

Тоді почали ширитися чутки. Ліра хвора. Ліру викрадено. Ліра померла. Ланре втік з імперії. Ланре збожеволів. Дехто навіть казав, що Ланре вкоротив собі віку й пішов у край мертвих шукати свою дружину. Історій було вдосталь, але ніхто не знав, як усе насправді.

Поки ці чутки ширилися, Ланре прибув до Мір Тарінієля. Прибув він сам, зі своїм срібним мечем і в нагруднику з лусочок із темно-сірого чавуну. Обладунок сидів на ньому щільно, наче друга шкіра з тіні. Він викував її з луски звіра, якого вбив під Дроссен Тором.

Ланре попросив Селітоса вийти разом із ним за межі міста. Селітос погодився, бо сподівався дізнатися, що ж за біда трапилася в Ланре, та запропонувати йому дружню втіху. Вони часто радились один з одним, бо обидва панували над своїми людьми.

Селітос уже ознайомився з чутками, і він був збентежений. Він боявся за Лірине здоров’я, але ще більше боявся за Ланре. Селітос був мудрим. Він розумів, що скорбота може нашкодити серцю, а пристрасті підштовхують гідних людей до дурниць.

Вони разом пішли гірськими стежками. Ланре йшов попереду. Так вони дійшли до такого місця в горах на великій висоті, з якого можна було оглядати місцевість. Горді вежі Мір Тарінієля яскраво сяяли в останніх променях призахідного сонця.

Минуло чимало часу, і Селітос промовив:

— До мене дійшли жахливі чутки про твою дружину.

Ланре не сказав нічого, і з його мовчання Селітос зрозумів, що Ліра померла.

Після ще однієї тривалої паузи Селітос спробував знову.

— Хоч я й не знаю всіх обставин справи, Мір Тарінієль до твоїх послуг, і я надам тобі будь-яку дружню допомогу, яку тільки можна.

— Ти вже дав мені достатньо, давній друже. — Ланре повернувся й поклав руку Селітосові на плече. — Сіланксі, я зв’язую тебе. Іменем каменю — будь нерухомим, як камінь. Аеру, наказую я повітрю. Лежи в нього на язику свинцем. Селітос, називаю я тебе. Хай тебе зрадять усі сили, крім зору.

Селітос знав, що в усьому світі є лише троє людей, так само вправних з іменами, як і він: Алеф, Аякс і Ліра. Ланре не мав хисту до імен — його міць була у фізичній силі. Якби він спробував зв’язати Селітоса його іменем, це було б марно — усе одно що хлопчикові з вербовою лозиною напасти на солдата.

Однак сила Ланре налягла на нього великим тягарем, стиснула його залізними лещатами, і Селітос зрозумів, що не може ні рухатися, ні говорити. Він стояв, нерухомий, як камінь, і міг лише чудуватися: звідки ж у Ланре така сила?

Селітос зі спантеличенням і розпачем дивився, як у горах настає ніч. Він із жахом побачив, що почасти темрява, яка наближається, — це велика армія, що прямує до Мір Тарінієля. Навіть гірше — не звучали тривожні дзвони. Селітос міг лише стояти й дивитися, тим часом як армія тишком-нишком наближалася.

Мір Тарінієль було спалено й вирізано; що менше про це розповідати, то краще. Білі стіни обвуглились, аж почорніли, а з фонтанів била кров. Селітос простояв одну ніч і один день безпорадним біля Ланре й нічого не міг вдіяти — лише стояти й слухати крики тих, хто помирав, дзенькіт заліза та тріскання каменю, що розбивався.

Коли почорнілі вежі міста осяяв світанок наступного дня, Селітос зрозумів, що може рухатися. Він повернувся до Ланре, і цього разу зір його не зрадив. Він побачив у Ланре велику пітьму та бентежну душу. Але Селітос досі відчував, що його сковують кайдани чарів. Лють боролася в ньому зі спантеличенням, і він заговорив.

— Ланре, що ти зробив?

Ланре й далі дивився на руїни Мір Тарінієля. Плечі в нього зігнулися, ніби він ніс великий тягар. Коли він заговорив, у його голосі була якась втома.

— Чи вважався я доброю людиною, Селітосе?

— Ти вважався чи не найкращим серед нас. Ми вважали тебе бездоганним.

— Однак я зробив це.

Селітос не міг змусити себе поглянути на своє зруйноване місто.

— Однак ти зробив це, — погодився він. — Чому?

Ланре помовчав.

— Моя дружина мертва. До цього мене довели обман і зрада, але її смерть — справа лише моїх рук. — Він ковтнув і повернувся, щоб оглянути місцевість.

Селітос простежив за його поглядом. Зі зручного місця високо в горах він побачив, як із землі внизу здіймаються струмені темного диму. Селітос із упевненістю та жахом зрозумів, що Мір Тарінієль став не єдиним зруйнованим містом. Союзники Ланре зруйнували останні бастіони імперії.

Ланре повернувся.

— А я ж вважався чи не найкращим. — На обличчя Ланре було страшно глянути. Його спотворили скорбота й відчай. — Я, що вважався мудрим і добрим, зробив усе це! — Він дико змахнув рукою. — Уяви собі, яка мерзота має критися в потаємних куточках серця менш доброчесної людини. — Ланре став обличчям до Мір Тарінієля, і до нього прийшов своєрідний спокій. — Принаймні для них усе скінчилося. Вони в безпеці. У безпеці від тисячі щоденних зол. У безпеці від болю несправедливої долі.

Селітос тихо сказав:

— У безпеці від радості й дива…

— Радості немає! — прокричав Ланре жахливим голосом. Від його звуку розтрощилося каміння, і до них докотилося нестерпно різке відлуння. — Будь-яку радість, яка тут зростає, швидко душать бур’яни. Я — не якесь там чудовисько, що руйнує заради безумного задоволення. Я сію сіль, тому що обирати доводиться між бур’янами й нічим. — У його очах Селітос побачив саму тільки порожнечу.

Селітос нагнувся й підняв зазублений шматок гірського скла, загострений на одному кінці.

— Ти вб’єш мене каменем? — Ланре лунко розсміявся. — Я хотів, щоб ти зрозумів, усвідомив: я зробив це аж ніяк не через божевілля.

— Ти не божевільний, — погодився Селітос. — Я не бачу в тобі божевілля.

— Я сподівався, що ти, можливо, візьмешся разом зі мною за те, що я хочу зробити, — промовив Ланре з відчайдушною тугою в голосі. — Цей світ — наче друг зі смертельною раною. Швидко давши йому якогось гіркого зілля, можна лише притлумити біль.

— Знищити світ? — тихо вимовив Селітос. — Ти не божевільний, Ланре. Тобою заволоділо щось страшніше за божевілля. Мені тебе не вилікувати. — Він помацав гостре, мов голка, вістря каменя, який тримав.

— Чи вб’єш ти мене, щоб вилікувати, давній друже? — Ланре розсміявся знову,

1 ... 59 60 61 ... 222
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ім’я вітру», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ім’я вітру"