Читати книгу - "Серця трьох"

Вона відпустила Тореса.

Увійшовши в спальню, Торес стиха вернувся до ґанку і побачив, як Цариця опустилася на поміст і, поклавши на руки голову, втупила очі у вир. Тоді він метнувся до скрині, підняв віко і, набравши повну жменю самоцвітів, сховав їх у кишеню. Не встиг він захопити другу жменю, як за його спиною почувся глумливий Царицин сміх.

Тореса пойняв такий жах і гнів, що він шарпнувся до неї, загнав назад аж на ґанок і не схопив тільки тому, що вона витягла кинджал.

— Злодію, — спокійно сказала Цариця, — в тебе немає честі. У нас, у долині, злодіїв карають смертю. Я зараз же покличу своїх служників, і вони кинуть тебе у воду.

Ця загроза додала Торесові спритності. Глянувши у вир, він нажахано скрикнув, ніби побачив там щось незвичайне, став навколішки й заховав між долоні своє скривлене зі страху обличчя. Цариця й собі зиркнула у воду, шукаючи там причини його переляку. Торес тільки й чекав цього. Немов лютий тигр, він кинувся до неї, схопив за руки й вирвав кинджал. Обтерши чоло від поту й усе ще тремтячи, він помалу приходив до пам’яті, а Цариця тим часом зацікавлено й сміливо дивилася на нього.

— Ти — нечиста сила, — просичав Торес, — відьма, що знається з пеклом і всіма чортами. А втім, ти жінка, народилась від жінки, отже, можеш померти. Ти така ж смертна, як усі люди. Даю тобі на вибір: або я кину тебе у вир і ти загинеш там, або…

— Або що? — спитала вона.

— Або… — Торес помовчав хвильку, облизав пересохлі губи й наважився. — Ні, слово честі, я не боюся! Або ми сьогодні ж поберемось! Таке моє рішення.

— Ти хочеш одружитися зі мною задля мене самої чи задля моїх скарбів?

— Задля скарбів, — зухвало признався він.

— Але в Книзі Життя написано, що я маю побратися з Френком, — відказала Цариця.

— Тоді ми перепишемо цю сторінку.

— Якби ж це було можливо! — засміялась вона.

— Тоді я доведу, що ти смертна, кинувши тебе у вир, як ти кидала туди квіти.

На ту пору Торес і справді нічого не боявся: по-перше, він набрався відваги від давнього вина, що запалило йому кров і мозок, а по-друге, він був господарем становища. До того ж, як справжній латиноамериканець, він полюбляв театральні сцени, де міг похизуватися собою і своїм красномовством.

А проте Торес здригнувся, зачувши посвист, що ним іспанці звичайно прикликають челядь. Він підозріло глянув на Царицю, кинув оком на двері до спальні, тоді знову подивився на Царицю.

Наче мара яка — Торес ледве встиг розгледіти його! — з дверей вискочив величезний білий собака. Переляканий Торес здригнувсь і ступив назад. Його нога не знайшла опори, і він упав у воду. Падаючи, він розпачливо скрикнув і побачив, як собака кинувся слідом за ним.

Хоч як добре плавав Торес, та в лабетах виру він закрутився, як соломинка, і Цариця Мрій, що, немов причарована, стежила за ним із ґанку, побачила, як обоє вони — і Торес, і собака — щезли в тому вирі, звідки не було вороття.

Розділ XX

Цариця Мрій довго дивилася в піняву воду. Нарешті вона, зітхнувши, сказала: «Бідний мій собака», — і підвелася. За Торесом вона не жаліла. Змалку звикнувши правити життям і смертю своїх звироднілих підданців, вона не творила собі святині з життя заради життя. Людина корисна й порядна, ясна річ, мала право жити. Що ж до людей брехливих, шкідливих чи небезпечних для життя інших, то вони повинні були вмирати, або ж їх убивали. Отже, для неї Торес був лише епізод, прикрий, щоправда, але скороминущий. А собаки було шкода.

Цариця вернулася в спальню і, плеснувши в долоні, щоб прикликати служницю, подивилася, чи скриня з самоцвітами й досі відчинена. Віддавши наказ жінці, вона пішла знову на ґанок, звідки, сама невидима, могла бачити, що робиться в спальні.

За кілька хвилин служниця ввела в кімнату Френка й лишила його самого. Він був не в доброму гуморі. Хоч як самовіддано зрікся він Леонсії, вчинок цей, одначе, не дуже потішив його. Не тішила Френка й думка одружитися з чудною жінкою, що правила Загубленими Душами й жила в цій зачарованій будівлі. А втім, Цариця не збуджувала в ньому почуття ворожості чи остраху, як у Тореса. Навпаки, Френк скоріше жалів її. Він несамохіть перейнявся трагічним становищем жінки, яка, дійшовши віку, жагуче прагне кохання і відчайдушно шукає коханого, дарма що сама прибирає такого владного, мужнього й гордого вигляду.

Френк роззирнувся по кімнаті і зрозумів, що то спальня; прикро вражений, він подумав, чи, бува, Цариця не вважає його вже своїм чоловіком, не поговоривши з ним, не спитавши його згоди, без жодних церемоній? Поринувши в сумні міркування, він не звернув ніякої уваги на скриню. Цариця, яка стежила за Френком, бачила, що він, очевидно, чекав на неї і лише по кількох хвилинах підійшов до скрині. Він набрав повну жменю самоцвітів, а потім, недбало, наче то були звичайні камінці, висипав їх один по одному назад і почав розглядати леопардову шкуру на ліжку. Далі він замислено сів на неї, байдужий до шкури й до самоцвітів. Усе це так захопило Царицю, що вона більше не витримала й увійшла в кімнату.

— Отже, сеньйор Торес любив брехати? — привітала вона його, всміхаючись.

— Любив? — спитав Френк, аби що-небудь сказати, і підвівся з ліжка.

— Еге ж, тепер він уже нічого не любить, — запевнила Цариця. — Його немає ні тут, ні там, — пояснила вона, побачивши, що Френка починають цікавити її слова. — Він пішов, і добре, що пішов і ніколи не вернеться. Але він любив брехати. Правда?

— Авжеж, — відповів Френк. — Він страшенний брехун.

Френк не міг не помітити, як змінилася Цариця на обличчі, почувши, що він так радо погодився з нею в оцінці Тореса.

— А що таке він казав? — запитав Френк.

— Що йому випало одружитися зі мною.

— Бреше, — сухо промовив Френк.

— А далі він сказав, що це тобі випало. — Голос Цариці дрижав.

Френк кивнув головою.

Цариця мимоволі скрикнула з радощів, і цей крик так зворушив Френка, що він захотів обняти її і пожаліти. Цариця чекала, щоб він знов озвався.

— Одружитися з тобою випало мені, — твердо сказав Френк. — Ти дуже вродлива. Коли ми звінчаємось?

Обличчя Цариці засяяло таким безмежним щастям, що Френк заприсягнувся ніколи не тьмарити цього лиця виразом суму. Вона могла правувати Загубленими Душами, володіти незліченними скарбами й уміти читати в