Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

Усе сталося так швидко, що я не встигла усвідомити. В одну мить лікарі запевняли нас, що операція пройшла успішно, а наступної - стан Валі погіршився. Я стояла в коридорі лікарні, завмерши, як кам'яна статуя, поки слова лікарів луною лунали в моїй голові: "Критичний стан... необхідно терміново шукати донора нирки... вона може не вижити, якщо не знайдемо відповідного донора найближчими годинами."

Здається, я перестала дихати. Усе навколо потемніло. Серце гулко билося у вухах, як ударний молот, розносячи біль по всьому тілу. Я дивилася на Ігоря, який стояв поруч із таким же порожнім поглядом. Ми більше не були подружжям, більше не були єдиною командою. Але в той момент, коли світ руйнувався, ми знову опинилися на одній лінії фронту, розділені болем, але об'єднані страхом за життя нашої дочки.

Лікарі запропонували нам обом пройти тест на сумісність, щоб визначити, хто з нас може стати донором. Обидва погодилися без вагань. У нас просто не було іншого вибору. Я готова була віддати все, що в мене залишилося, заради порятунку Валі, навіть якщо це коштувало б мені життя.

Коли результати аналізів були готові, мене викликали в кабінет лікаря. Я сподівалася, що стану донором. Сподівалася, що зможу врятувати Валю. Але коли лікар почав говорити, я відчула, як земля йде з-під ніг. Він сказав, що я не можу бути донором. Я застигла.

- Чому? - запитала я, відчуваючи наростаючу паніку. - Чому я не можу допомогти своїй доньці?

Лікар глянув на мене зі співчуттям і зітхнув:

- Ви вагітні, Інно.

Ці слова вдарили мене, як удар блискавки. Я не могла повірити. Я вагітна? Зараз? Коли все в моєму житті було зруйновано, коли я тільки починала звикати до думки, що нам з Ігорем ніколи не судилося бути разом? Я не підозрювала, що це можливо. І це точно не дитина Артема, бо ми…наш секс був захищеним. Але з Ігорем…з Ігорем в нас навіть думка про це не виникла.

- Це помилка, - сказала я, відчуваючи, як паніка захльостує мене. - Це неможливо. Не зараз...

Лікар говорив щось про те, що вагітність протікає нормально, але хірургічне втручання могло б нашкодити дитині. Я була не в змозі почути його. Усе, що звучало в моїх вухах, це один єдиний факт: я не можу допомогти своїй доньці. І в мене всередині - дитина. Дитина від Ігоря. Я вийшла з кабінету лікаря і побачила Ігоря в коридорі. Він сидів на жорсткому пластиковому стільці, опустивши голову в долоні. Коли він підняв очі й подивився на мене, я відчула хвилюючу напругу. Я не знала, як сказати йому.

Але я знала, що мушу це зробити. Він мав право знати.

- Ігоре, - почала я, підходячи до нього ближче. Мій голос тремтів. - Я не можу бути донором. Я... вагітна.

Спочатку він не зрозумів, що я сказала. Кілька довгих миттєвостей він просто дивився на мене, а потім його обличчя осяялося радістю, якої я не очікувала.

- Вагітна? - прошепотів він, і його очі засяяли. - Інно, це... це диво!

Я не знала, що сказати. Він не запитав чи це його дитя, хоча б міг. У цю мить моє серце зайшлося від якихось гірких радощів. Але лише на мить. Я бачила в його погляді надію, немов це могло все змінити, повернути нас назад у минуле, коли ми були щасливі. Але для мене це нічого не змінювало. Дитина не могла зцілити того, що вже було зруйновано.

- Ігоре, це нічого не змінює, - відповіла я холодно, намагаючись стримати сльози. - Ти все ще для мене людина, яку я не можу пробачити.

Я бачила, як його радість згасає, але він не здавався.

- Інно, - сказав він, роблячи крок до мене. - Ми можемо все виправити. Заради дитини, заради Валі. У нас є шанс.

Але я похитала головою.

- Ні, Ігор, - прошепотіла я, відчуваючи, як у грудях наростає біль. - Ти втратив мене.

***

Лікарі повідомили, що Ігор підходить для донорства і має готуватися до операції. Він підійшов до мене перед тим, як його відвезли. Я не знала, що сказати. Усі слова застрявали в горлі, як осколки скла. Я повинна була бути сильною заради Валі, заради дитини, але в цей момент я почувалася такою вразливою.

- Інно, - сказав він, дивлячись мені в очі. - Я знаю, що ти не можеш мене пробачити. Але я зроблю це заради Валі. Я залишуся з вами, незважаючи ні на що. Я буду чекати коли ти мені пробачиш…Всі можуть помилитися. Кажуть, що можна дати один шанс, завжди, а другого ніколи. Дай мені мій один. Будь ласка. 

Я хотіла відповісти йому щось, але слова не знаходили виходу. Я просто кивнула, відчуваючи, як усередині мене все стискається від болю.

- Бережи себе, - сказав він, перш ніж лікарі відвезли його в операційну. – я тебе кохаю. Пробач мене!

Я стояла, дивилася йому вслід, а всередині все кричало. Наче ми прощалися назавжди.

Я провела нескінченні години в очікуванні, сидячи в коридорі, не в силах знайти собі місце. Моє серце розривалося на частини. Я прокручувала в голові все, що трапилося за останні місяці, кожну сварку, кожне розчарування. Я намагалася переконати себе, що повинна відпустити його, що він сам зруйнував наше життя. Але в глибині душі я все ще любила його, незважаючи на весь біль, якого він мені завдав. Час йшов нестерпно довго. Я дивилася на годинник, ніби це могло прискорити події, але тільки це робило очікування ще боліснішим. Нарешті лікар вийшов з операційної і повідомив, що операція пройшла успішно для Валі, але стан Ігоря критичний. Він не прийшов до тями після наркозу.

Ці слова встромилися в мене, як гостре лезо. Я похитнулася, відчуваючи, як під ногами розходиться невидима тріщина, готова поглинути мене цілком. Серце завмерло, руки обм’якли, і я вся занеміла, не в змозі повірити в те, що чую. Критичний? Що це означає? Чому? Як?

— Ми зробили все можливе, — продовжував лікар, але його слова лунали десь далеко, ніби через скло. — У нього була сильна внутрішня кровотеча, яку вдалося зупинити. Але організм сильно ослаблений, і реакція на наркоз…

Я не чула далі. Світ затих, усі звуки розчинилися в оглушливій тиші. У голові пульсувала лише одна думка: «Ігор може померти». Ця фраза рвала мене на частини, немов гроза, що увірвалася в моє життя без попередження.