Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

Якщо впродовж своєї історії США ставали чимраз могутнішими, не зазнаючи серйозних криз і не воюючи проти ворога на своїй землі, то історія Китаю аж роїться такими подіями. Минуле країни, яка більшість історії людства мала найпотужнішу економіку у світі, має як блискучі успіхи, так і глибокі кризи, а в останні століття — навіть національне приниження.

Упродовж 4000 років Китай був чільною економічною й технологічною країною, але ХІХ століття ознаменувало початок низки катастроф і принизливих поразок. Країна досі перебувала під окупацією маньчжурів, які змушували китайців зав’язувати волосся в косу, а тих, хто не дотримувався цієї вимоги, страчували. Хоч завойовники з плином часу стали «китаїзованими»[336], династія не була здатна протистояти більшій європейській присутності в Азії після успіхів промислової революції. Приниження не знало меж, коли британські гармати змусили імператора династії Цін підписати Нанкінський договір 1842 року. Перша опіумна війна між Великою Британією та Китаєм закінчилася нищівною поразкою останнього. Лондон відрядив найсучасніший на той час військовий корабель із красномовною назвою «Немезис», збудований із заліза і з неперевершеними гарматами, у річку Янцзи. Китайці називали його «диявольським кораблем», і після морської битви 1841 року саме він змушував китайців відкрити водні шляхи та порти й дозволити торгувати опіумом. Британці хотіли продавати Китаю опіум в обмін на чай. За Нанкінським договором, китайці були до того ж змушені заплатити Лондону майже 21 мільйон доларів контрибуцій за торговельні збитки. Китаю також довелося віддати Британії Гонконг, і Лондон здобув право мати торгові колонії в китайських містах. Аж до кінця Другої світової війни європейці мали райони зі власною юрисдикцією в шістдесяти китайських містах. США також здобули низку переваг над Китаєм у ХІХ столітті, зокрема через Другу опіумну війну, що тривала у 1856—1860 роках. Лише під час Другої світової війни, коли Китай і США пліч-о-пліч воювали з Японією, ці переваги заледве не колоніального характеру щезли. Китай був такий слабкий, що коли країна організовувала першу дипломатичну місію на Захід — 1867 року, — то китайці попросили американця обстоювати їхні інтереси! У 1900 році в Китаї спалахнуло Боксерське повстання проти західного впливу, адже багато хто побоювався, що країну от-от поділять між західними інтересами. Тоді США були серед багатьох західних країн, що відрядили вояків у Пекін. Повстання придушили, і, згідно з угодою 1901 року, династія Цін була змушена сплатити сотні мільйонів доларів компенсації західним країнам, що лише послабило й так слабку династію.

Ще важливішими були поразки від сусідньої Японії, яку Китай завжди сприймав як нижчу за себе. Договір із Японією 1915 року, за яким Китай вимушено приймав 21 вимогу, що давали Японії формальне право контролювати важливі частини китайської території й економіки, засвідчили слабкість Китаю. Згодом, 1931 року, японці вдерлися в Китай — азійські історики часто вважають цей рік за рік початку Другої світової війни. Почалася надзвичайно жорстока війна, під час якої трапилася сумнозвісна різанина в Нанкіні — чи не найкривавіша подія в історії. Японці публічно стратили десятки тисяч китайців — відтинаючи голови, спалюючи живцем, варячи в казанах, переїжджаючи танками або просто скидаючи в Янцзи. Багато вбивств фотографували самі японці. Від 20 до 80 тисяч жінок і дівчат стали жертвами публічного зґвалтування — найбільшого масового зґвалтування в історії світу[337]. У 1940 році скидалося на те, що Японії вдасться втілити концепцію «Великої східно­азійської сфери співпроцвітання», яка визначала новий порядок у Східній Азії. А втім, Друга світова скінчилася поразкою Японії та смертю 15—20 мільйонів китайців[338].

Після Другої світової війни китайська економіка опинилася в руїнах. Серединне царство лежало долілиць зі зламаним хребтом, тоді як США ставали найпотужнішою економічною й політичною державою світу та встановлювали американський світовий порядок.

Після революції 1949 року відновити стару велич Китаю мала комуністична партія і її лідер Мао Цзедун. Уперше після занепаду династії Мін у 1644-му, усією країною керував китайський уряд. Мао, достоту, як і перший імператор династії Мін, походив зі селянської родини. І достоту, як Мін з’явилася після війни проти іноземного вторгнення і тривалої громадянської війни, так і КНР постала з попелу після іноземного вторгнення і громадянської війни.

Та важливіше за схоже походження є той факт, що Мао, як і Чжу Юаньчжан та інші амбіційні лідери в довгій історії Китаю, зосередився на розбудові й захисті сільського господарства як основи економіки держави і великої кількості населення. Як завжди в китайській історії, вдосконалення в сільському господарстві вимагали, щоб держава збільшувала контроль над цивілізацієтворчими річками[339]. Родючої землі бракувало, зважаючи на розмір населення, тож її треба було використовувати по максимуму. На посушливій північнокитайській рівнині, де жила п’ята частина населення і вирощувала пшеницю, бракувало води. У басейні Янцзи, де жила третина китайців, вирощували рис, завдяки воді з річки, котра постійно нищила все повенями. Тож селяни мешкали вздовж двох річок, котрі також були важливими транспортними шляхами для продуктів сільського господарства. Але в країні текли тисячі інших річок, і через проблеми, пов’язані з намулом, і нерегулярністю мусонів, Китай тривалий час намагався багато з них приборкати. Ці тривалі відносини, що склалися між водою й суспільством, призвели до того, що Китай на той час модернізував свою місцевість більше, ніж будь-яка інша країна[340]. Так, партія Мао пішла слідами давньої традиції, щоправда, в сучасну епоху.

Система контролю річок і зрошувальна економіка була в жахливому стані в 1949 році. Це зумовлено тривалою японською окупацією, кількадесятирічною громадянською війною і браком дієвого центрального уряду від початку ХІХ століття. Так, роботи було чимало, але за правильного підходу комуністична партія могла водночас підвищити свою легітимність. Це вимагало консолідації всіх державних ресурсів, а також мобілізації мільйонів вільних рук.

Часу, щоправда, бракувало. Лише за кілька десятиліть до приходу Мао до влади Китай пережив одне з найгірших стихійних лих. У 1931 році Хуанхе вийшла з берегів, і регіон приблизно вдвічі більший за Данію (88 000 квадратних кілометрів) опинився під водою. Майже 80 мільйонів осіб зосталися без даху над головою. Між двома й чотирма мільйонами людей загинуло безпосередньо від повені або від хвороб і голоду, спричинених нею. Позаяк центрального уряду майже не існувало, китайські селяни стали безпомічними жертвами стихії. Упродовж історії Китаю «мати китайської цивілізації», як цілком виправдано називають цю річку, радикально змінювала річище 26 разів, виходила з берегів понад 1500 разів і забрала мільйони життів. Це могло статися знову, будь-якої миті. Тому гасло «опануй Хуанхе» стало одним із найголовніших під час китайської революції. Втім, і інші річки треба було обернути на користь Партії та суспільства.

Янцзи, або «довга річка», що означає ця назва китайською, завдовжки 6300 кілометрів і вважається найдовшою річкою Азії. Вона бере початок на Тибетському нагір’ї, і це місце кожен із вас може побачити на власні очі, якщо їхати потягом за маршрутом Пекін — Лхаса, відкритим у 2006-му. Її витік