Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Цілком, присягаю!

— І що ти — Ебенезер?

— Я ніколи не брав цього під сумнів; і досі залишаюся твоїм учнем, що ця подорож в кареті, власне, і довела.

— Гаразд. Іншим разом я запитаю тебе, що ж мається на увазі, коли ми кажемо я і ти, але не зараз.

— Ні, далебі, не зараз, позаяк маю спитати тебе про тисячу різних речей.

— А я маю про них розповісти, — сказав Берлінґейм. — Але це настільки химерна історія, що мене вкрай турбує те, чи повіриш ти в неї, тож я і вважив за належне вдатися до цієї софістичної бесіди.

Незабаром карета зупинилася в Алдершоті, бо вже малося на вечір, а наші подорожні ще не їли. Тому Берлінґейм, за своєю звичкою, відклав усі подальші розмови на цю тему, поки вони з Ебенезером не повечеряли холодним каплуном з картоплею. Потім, після того як візник повідомив їм, що доведеться чекати ще дві години, поки їм нададуть свіжих коней і з’явиться візник, який має відвезти їх далі до Сейлсбері, Ексетера та Плімута, вони, як то запропонував Берлінґейм, всілися біля вогню з квартою брістольського хересу та розкурили свої люльки. Надворі вже зовсім споночіло; почав накрапати легенький дощик. Ебенезер нетерпляче чекав, поки його друг розпочне свою розповідь, але Берлінґейм, розкуривши люльку та наповнивши свій келих, задоволено зітхнув і лише запитав:

— Ну, як там ся має зараз твій батечко, Ебене?

Лауреат слухає оповідку про останні пригоди Берлінґейма

— До дідька того батька! — вигукнув Ебенезер. — Я знати не знаю, чи живий він, а чи мертвий, та мені й діла до того немає, аж поки не почую твою розповідь!

— Однак ти знаєш, чи він живий, чи мертвий, еге ж? І принаймні в цьому сенсі, якщо не брати до уваги інші аспекти, знаєш, яким є ти.

— Прошу, позбудьмося старого Ендрю бодай на деякий час, — заблагав Ебенезер, — як він позбувся мене. Отже, де ти був, що робив і що бачив? Звідкіля це ім'я, Пітер Сеєр, та ці дивовижні зміни, що з тобою відбулися? Починай свою розповідь, і плювати на старого Ендрю!

— Як-то — позбутися його? — запитав Берлінґейм. — Адже саме він і розпочав мою історію з тієї самої миті, відколи позбувся мене.

— Що? Ти досі маєш на увазі ту нісенітницю з Анною? Який зв'язок вона має з твоєю історією?

— Яка несамовита лють! — сказав Берлінґейм. — Яка вбивча тривога! Бігме, якою ненавистю він палав до мене — навіть зараз я у захваті від цього!

— Я йому цього ніколи не подарував, — коротко мовив Ебенезер.

— Це твій, як сина, привілей. Але я, Ебене, тієї ж митті вибачив його; простив його — ба ні, я милувався ним. І навіть якби він убив мене… хоча, ні, це не має значення.

Ебенезер труснув головою.

— Це поза межами мого розуміння. Але скажи, чи я маю відмовитися від будь-якої надії почути коли-небудь твою оповідь?

— Ти вже її слухаєш, — відказав Берлінґейм. — Це той стовп, на який спирається вся історія; така собі прелюдія на лютні, що передує пісні.

— Хай буде так. Але боюсь, що ця історія скидатиметься на пуголовка — голова більша за тіло. Отже, ти його простив?

— Скажу більше, я полюбив його за це і, присоромлений, похапцем втік.

— Проте звинувачення, яке він висунув проти тебе, було хибним і огидним!

Берлінґейм знизав плечима.

— Що стосується цього, то не його правосуддя викликало в мене захоплення, а його щира турбота про свою дитину.

— Він таки пречудово турбується про нас, що й казати, — мовив Ебенезер. — Він ладен занапастити нас своєю турботою! Даймо, що він таки всипав би їй гарячих, як, із твоїх слів, і погрожував: чи ти й тоді б захоплювався такою турботою і шанував би її?

— Я убив би його за це, — відповів Берлінґейм, — але однаково любив би.

— Достоту, ти пройшов дивовижний шлях, відколи я залишив тебе у Лондоні! Чого ж ти тоді не аплодував моїй рішучості їхати разом з Анною додому, бачачи, що мене штовхає на це виключно синівський обов'язок і турбота?

— Ти не так мене зрозумів, — мовив Берлінґейм. — Я й зараз був би проти цього і проти того, щоб Анна потурала кожній його примсі. Якби я був його сином, він вже давно зрікся б мене за те, що я відверто кинув би під лаву всю його турботу; але яка ж то безцінна нагорода, Ебене! Яким заможним я був би чоловіком — викинути геть такий скарб! Людина гибіє в ліжку від горя, що втратила тебе; він повеліває, яким життєвим шляхом тобі слід прямувати, щоб бути гідним свого роду! А хто сумує за мною, прошу, скажи мені, кого хвилює, чи стану я блазнем, чи філософом? Хто вказує мені цілі, які я міг би відкинути, або цінності, якими я міг би знехтувати? І насамкінець, сер, яке я діло маю в цьому світі, і де те місце, звідкіля я міг би втекти, і чию владу та довіру я міг би зневажати? Якби я мав домівку, то, напевно, залишив би її; була б сім'я, чи живі, чи мертві, — я б ставився до неї з презирством і блукав би самотньо десь на чужині. Але в який же відчай це вкидає і який то тягар — бути самотнім гостем у всенькому світі й не мати жодного зв'язку з історією! Я буцім вискочив de novo, немов хробачок зі шматка м'яса, або впав просто з неба. І якби я навіть мав здатність говорити, мов ангел, то й тоді не зміг би розповісти тобі, яка це самотність!

— Не можу збагнути, — вирік Ебенезер. — Чи ж не той самий чоловік стояв на Темз-стріт, підносячи хвалу Небесам за те, що йому геть нічого не відомо про своїх предків?

— То було сказано у хвилину розпачу, — усміхнувся Берлінґейм, — немов палка промова жебрака, який викриває гріховність багатства. Коли ви двоє поїхали геть, я відчув себе таким самотнім, як ніколи досі, і довго думав про капітана Салмона та добру Меліссу, які