Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Це могло трапитися, але я певен, що то все ж таки була малага.

— То вже не має значення, — вирік Берлінґейм. — Факт полягає в тому, що там, де спогади різняться, часто-густо немає способу владнати суперечку, і це є другою слабиною. Третя ж полягає в тому, що ми значною мірою пригадуємо те, що бажаємо пам'ятати, і забуваємо решту. Наприклад, аж доки ти не згадав цього катрена, я геть не пам'ятав, що поки ти складав цього вірша, я був нагорі з повією. Насамперед мій сором від того, що я залишив тебе таким чином одного, невдовзі витер цю подію з моєї пам'яті.

— Далебі, моя провідна Полярна зоря веде мене прямісінько на скелі, — з гіркотою в голосі мовив Ебенезер. — А яким же буде четверте заперечення?

— А таким, що навіть ті речі, які зберігає наша пам'ять, набувають певного забарвлення, — відповів Берлінґейм. — Це якби на кожному повороті Тезей намотував свою нитку та знову розкладав її більш принадливо.

— Боюся, що твої заперечення виявилися фатальними, — сказав Ебенезер. — Вони мов ті чотири чорних ворони, що скльовують горошини, які залишає Ґретель, помічаючи пройдений нею в лісі шлях.

— Ні, вони лише слабини, а не смертельні рани, — сказав Берлінґейм. — Вони не знищують пройдений шлях, а лише заплутують його, тож хоч би якими наполегливими ми були, та ніколи не можемо бути впевнені в тому, що не збилися з нього. — Він усміхнувся. — Проте існує ще й п'яте заперечення, і от воно вже саме по собі може бути згубним.

— От дідько! Ну що ж, випускай з клітки цього зарізяку, і ми роздивимося його як слід.

— Як ти сказав, моя пам'ять править мені за вірчі грамоти, — мовив Берлінґейм. — Недосконала, розпливчаста від недбалого вжитку, моя пам'ять, рівно як і твоя, дала нам дійти згоди в тих місцях, які виявилися задовільними для нас обох стосовно того, що я є Берлінґейм, хоча в жоден інший спосіб я не можу цього довести. Але припустімо, що нитку безповоротно втрачено, як то іноді буває. Припустімо, що я не маю жодних спогадів про своє минуле взагалі?

— Тоді для мене ти був би полковником Сеєром, — відповів Ебенезер. — Або ж, якби, скажімо, ти назвав себе моїм Генрі й поза тим більш нічого не знав, я б нізащо не повірив твоїм словам. Але це трапляється вкрай рідко, чи не так, ця цілковита втрата пам'яті, і ще рідше буває так, що не залишається жодних доказів твоєї особистості?

— Безперечно. Але знов-таки, припустімо, що я був би схожий на того чоловіка, який привіз тебе до Лондона, розмовляв би і вдягався, як він, і навіть Трент, і Меррівезер, і товстун Бен Олівер зверталися б до мене як до Берлінґейма. Крім того, припустімо, що я в присутності свідків підписався б ім'ям Берлінґейма так, як зробив би він. А потім, припустімо, одного дня я заприсягся б, що ніякий не Берлінґейм і мені геть нічого не відомо про те, де він зараз перебуває, а я всього-на-всього здібний актор, який набив собі руку на підробці підписів і вдавав із себе Генрі лише задля жарту.

— Від твоїх припущень у мене голова обертом іде! — вигукнув Ебенезер.

— Якими б сильними не були твої переконання, — вів далі Берлінґейм, — ти б ніколи не мав жодних доказів, що я — це він.

— Маю визнати, що це так, хоча це мене вкрай засмучує.

— Тепер розгляньмо інший випадок…

— Молю тебе, залиш уже при собі ці свої випадки! — сказав Ебенезер. — Я вже обплутаний ними з голови до п'ят.

— Ні, зажди, це прямо стосується суті. Припустімо, що сьогодні, попри всі ті зміни, що зі мною відбулися, я б назвався Берлінґеймом і вигадав той рядок, аби він доповнив твій чотиривірш — ба, ні! вигадав би всю історію життя, — і це не узгоджувалося б з твоїми власними спогадами; і коли б ти узяв мою історію під сумнів, тоді я, припустімо, став би заперечувати твою особистість і звинуватив би тебе в тому, що це ти лише вправний самозванець. У кращому разі у тебе не було б жодних доказів, чи не так?

— Мушу визнати, що не було б, — погодився Ебенезер. — Окрім впевненості у власній правоті. Але я так гадаю, що в цьому разі тягар доводів лягав би на тебе.

— У цьому разі так. Але я сказав «у кращому разі». Однак, якби я взнав дещо про твоє минуле, то розбіжності в наших свідченнях можна було б покласти на карб того, що ти погано вдаєш із себе іншого, і якби до того всього я ще й спромігся поставити перед судом кого-небудь дуже схожого на тебе з вигляду, то цілком імовірно, що цього разу вже ти мусив би доводити свою правоту. А якби я ще долучив до цієї забави декількох твоїх друзів або навіть старого Ендрю і твою сестру, то, б'юся навзаклад, ти й сам би взяв під сумнів власну особистість.

— Змилуйся, Бога ради! — вигукнув Ебенезер. — Досить уже цих непевних гіпотез, інакше я втрачу глузд! Я цілком переконаний у тому, що ти Генрі; присягаю тобі, що я — Ебенезер, та й квит! Подібні казуїстичні міркування ведуть лише до Прірви.

— Таки правда, — добродушно сказав Берлінґейм. — Я лише хотів довести, що всі подібні судження, що ти — це ти, а я — це я, навіть якщо хочеш з'ясувати це стосовно себе, неможливо підтвердити і їх можна приймати лише на віру.

— Я визнаю це; я визнаю це. Це доведено, як… — Ебенезер зробив непевний помах рукою. — Дідько, твоя промова геть одібрала в мене будь-які порівняння. Я вже й не знаю, що є незмінним і сталим і вже ні в чому не можу бути впевненим.

— Це перший крок на шляху до Раю, — усміхнувся Берлінґейм.

— Можливо, й так, — сказав Ебенезер, — але може бути, що й до Пекла.

Берлінґейм здвигнув бровами.

— Це той самий шлях, якщо наш добрий Данте не бреше. Тож ти цілком згодний із