Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я відчувала спокій, коли сиділа на носі яхти і дивилася, як він ніби розрізав море, відштовхуючи воду у різні боки. Зараз моя голова була схожа на один великий армагедон від того скільки думок у ній крутилося. Але я дозволила собі відпочити, і просто забути про все. Ніби нічого не існувало.
Мої легені наповнилися свіжим повітрям, коли я вдихнула. Вітер був сильнішим ніж у місті, від чого моє волосся розліталось в різні боки. Я простягнула руку до обличчя та заправила його за вухо.
За місцевим часом вже було близько опівночі. Яскравий місяць освічував Землю, а крихітні зірки осипали все небо.
Я обернулась, коли почула ледь чутні кроки. Давид повільно йшов до мене, тримаючи у руках два келихи червоного вина. Його обличчя було помітно розслаблене. Я не казала йому цього раніше, але йому дуже личив такий простий одяг. Легка кремова сорочка була засукана до ліктів, а світлі шорти легко сиділи на його поясі.
Він сів поряд та простягнув мені келих. Я зробила ковток вина та не дивлячись на нього промовила :
— Ти запам’ятав. — сказала я просто в небо.
Я відчувала на собі його погляд.
— Про яхту, — я повернулась до нього так, щоб могла дивитися на його обличчя.
— Так. — його погляд все ще був зосереджений на мені, а кутики губ піднялись в м’якій лінивій усмішці.
В горлі утворився дивний клубок, і я відпила ще трохи вина.
— Це була просто мрія, але завдяки тобі вона стала реальністю.
— Ти не повинна так звеличувати мене, я зробив те що вважав за потрібне. — сказав він.
— Тоді, коли я тобі це все розповідала, думала, що ти не слухаєш, — я опустила свій погляд вниз, щоб приховати збентеження. — І молола всілякі дурниці.
Його вільна рука доторкнулась мого підборіддя, і я підняла свій погляд на нього. Хоч зараз було не дуже видно, але я бачила, з яким неприхованим теплом він дивився на мене. Рум’янець почав підніматись моєю шиєю, і я тільки могла сподіватись, що він його не помітить.
— Якщо ти про них мрієш — це не дурниці. — твердо сказав він.
Я важко глитнула, а серце здається перестало битись.
— Ти серйозно так думаєш? — схвильовано запитала.
— Авжеж. Все, що стосується тебе — це не дурниці. — він поклав свою руку мені на талію та одним рухом притягнув у свої обійми.
Я ніби перебувала в казці.
Він був моїм принцом, а я його принцесою.
Я його спокоєм, він моїм захопленням.
Ми здавалися не поєднанні, але хто з нас ідеальний?
Іноді я задавалась питанням, як так вийшло, що мені дістався найкращий хлопець у світі. Відповіді поки не знайшла. А може я її просто не потребувала…
— Мене дещо турбує, — зізналась я пізніше.
Я відчула як він напружився, і мені здається навіть перестав дихати.
— Ти можеш розповісти мені, — спокійно сказав він.
— Пам’ятаєш, як тоді в кафе ти застав мене з маленькою дівчинкою? Мені здалось, що ти якось занадто різко відреагував, і в мене склалось враження, що ти не любиш дітей, або взагалі проти.
Мене справді це турбувало. Одна думка, що він проти, вводила мене у ступор, який поступово переростав у страх.
З його рота вирвалось зітхання, і м’язи почали повільно розслаблюватись. Судячи з його реакції, він напевно готувався почути щось гірше. Але для мене це не була дрібничка або буденна тема для обговорення.
— Я тоді просто нервував через цю подорож, бо були виникли деякі проблеми. — пояснив він.
Його рука почала вимальовуючи кола на моєму стегні, ніби він заспокоював себе і мене. Від його рухів я помітно розслабилась.
— Ти нервував?
Я злегка відсунулась від нього, поклавши руку на його плече і підняла погляд до його очей. Він не дивився на мене, а кудись вбік. Він соромився, що відчував це.
Він неоднозначно знизав одним плечем.
— Я не хотів, щоб все пішло шкереберть.
— А щоб ти зробив якби все так і сталось? — я зацікавлено схилила голову набік.
Він хмикнув і глянув на мене.
— Воно б не сталось.
— Уф! — моє обличчя скривилось. — Такий самовпевнений.
Мені іноді здавалось, що він аж занадто самовпевнений.
— Я б краще сказав наполегливий. Мені все ж вдалось затягти тебе тоді до себе в кабінет.
— Це не правда. — обурилась я. — Я не хотіла засмучувати Лізу, бо якби не пішла з нею, ти б накричав на неї.
Спогади ніби за командою пронеслись в моїй голові : як він звинувачував мене, що я його уникаю. А тоді відбувся наш перший поцілунок…
Я відчула як мої щоки починають червоніти від спогаду. А в грудях з’явилось приємне тепло.
Він глянув на мене примруживши очі.
— Хіба я такий суворий начальник? — запитав він.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наші обіцянки, Ана Маіс», після закриття браузера.