Читати книгу - "Салимове Лігво"

що, якийсь немовби регулятор вступає в гру — ймовірно, це найближчий до табу ефект, який знає наша західна цивілізація. Колись тут нишком переказували, що Х’юберт Марстен викрадав і приносив своїм пекельним богам у жертву малих дітей. Я здивований, що Бен спромігся дізнатися так багато. Секретність стосовно цього аспекту Х’юбі з його дружиною і його домом тут майже племінного характеру.

— Він не у Лігві на це натрапив.

— Тоді це все пояснює. Я підозрюю, його теорія — це та доволі стара парапсихологічна банальщина, що люди виробляють зло так само, як вони виробляють шмарклі, або екскременти, або обрізки нігтів. Що воно не зникає геть. Особливо, що Дім Марстена міг стати чимось на кшталт злоякісної батареї, акумулятором зла.

— Так. Він висловлювався про це саме такими словами, — подивилася вона на нього здивовано.

Метт сухо хихотнув:

— Ми читали однакові книжки. А ви як думаєте, Сюзен? У вашій філософії є щось більше, ніж небо і земля?

— Ні, — сказала вона зі спокійною твердістю. — Будинки це лише будинки. Зло помирає по вчиненні злодіяння.

— Ви припускаєте, що нестійкість Бена може забезпечити мене можливістю повести його стежкою до божевілля, яку сам я уже прокладаю?

— Ні, звичайно, ні. Я не думаю, що ви божевільний. Але, містере Бьорку, ви мусите розуміти…

— Тихше.

Він смикнувся головою вперед і вгору. Вона припинила говорити і прислухалася. Нічого… хіба що, можливо, якась дошка рипнула. Вона запитально подивилася на нього. Він похитав головою.

— Отже, ви казали.

— Тільки, що такі збіги зробили цей час невдалим для витравлювання ним із себе демонів його юності. Відтоді, як Дім Марстена знову заселили і відкрилася та крамниця, по місту ходить чимало пустих балачок… балакають і про самого Бена, між іншим. Відомо, що інколи ритуали екзор­цизму стають некерованими і обертаються проти самого екзорциста. Я думаю, Бену слід поїхати з нашого міста, і думаю, вам теж було б варто вирушити звідси кудись у відпустку, містере Бьорку.

Екзорцизм призвів їй на думку прохання Бена сказати Метту про католицького священника. Знічев’я, вона вирішила цього не робити. Причина, з якої він про це прохав, тепер була достатньо ясною, але це тільки додало б палива у багаття, яке, на її думку, вже й так палало небезпечно високо. Якщо Бен у неї запитає — та чи й взагалі він це зробить — вона скаже, що забула.

— Я розумію, як божевільно це мусить звучати, — сказав Метт. — Навіть для мене, який чув, як прочиняється вікно, і той сміх, і сьогодні вранці бачив москітну віконницю, що лежала біля заїзду. Але якщо це бодай якось послабить ваші страхи, я мушу сказати, що Бенова реакція на все це була вельми розсудливою. Він запропонував нам розглянути це на основі якоїсь теорії, яка мусить бути або доведена, або спростована, і розпочати з…

Він знову застиг, прислухаючись.

Цього разу мовчання затягнулося, а коли він заговорив знову, тиха впевненість у його голосі її налякала.

— Там нагорі хтось є.

Вона прислухалась. Нічого.

— Це все ваша уява.

— Я знаю свій дім, — промовив він стиха. — Хтось у гостьовій спальні… Ось, ви чуєте?

І цього разу вона дійсно почула. Явне рипіння дошки, як ото, буває, поскрипує підлога в старих будинках, без жодних на те поважних причин. Але для Сюзен чулося щось більше — щось невимовно зловісне — в цьому звуку.

— Я йду нагору, — сказав Метт.

— Ні!

Цей вигук вихопився сам, негаданий. Вона спитала себе: «Агов, це хто там сидить у теплім кутку біля коминка і вірить, що вітер під стріхою — то банші?»

— Я злякався минулої ночі й нічого не зробив, і все пішло на гірше. Тепер я йду нагору.

— Містере Бьорку…

Обоє вже розмовляли стиха. Напруга в жилах сковувала її м’язи. Можливо, хтось там дійсно є нагорі. Якийсь волоцюга.

— Говоріть, — сказав він. — Коли я піду, продовжуйте говорити. Про будь-що.

І, перш ніж вона встигла заперечити, він уже знявся зі свого стільця і рухався до передпокою, рухався з грацією, що була майже дивовижною. Він озирнувся один раз, але вона нічого не змогла прочитати в його очах. Він рушив угору по сходах.

Їй паморочилося в голові від нереальності такого раптового повороту подій. Менш ніж дві хвилини тому вони обговорювали цю справу спокійно, під раціональним світлом електричних ламп. А зараз вона була налякана. Питання: якщо посадити психолога в кімнату з якимсь чоловіком, який вважає себе Наполеоном, і залишити їх там разом на рік (або десять, або двадцять), наслідком будуть двоє Скіннерів[175] чи двоє дядьків з долонями за пазухою? Відповідь: нестача даних.

Вона розтулила рот і сказала:

— У суботу ми з Беном збиралися поїхати по шосе №1 до Кемдена — знаєте, те місто, де знімали «Пейтон Плейс» — але тепер, я гадаю, ми мусимо зачекати[176]. У них там така безмежно мила маленька церква…

Сюзен виявила, що це жебоніння їй вдається з надзвичайною легкістю, хоча руки у неї в пелені були стиснуті так сильно, що аж побіліли кісточки пальців. Розум її залишався ясним, досі не підлеглим враженням від цих балачок про кровосмоків та всяку нечисть. То її спинний мозок, значно старша мережа нервів і ганглій, хвилями випромінював чорний жах.

  6

Сходження вгору цими сходами було найважчим з усього, що Метт Бьорк робив у своєму житті. Саме так; і крапка. Нічого й зблизька не стояло поряд із цим. Окрім, можливо, одного. Восьмирічним хлопчиком він був належав до зграї Скаутів-Вовчат[177]. До дому Матері-Вовчиці їхньої зграї треба було пройти милю дорогою, і ходити туди було приємно, так, було чудово, оскільки йшов він туди при денному світлі надвечір’я. Але коли повертався додому, вже починали спадати сутінки, звільняючи тіні, що довгими зміястими візерунками зазіхали на дорогу — або, якщо збори були особливо завзятими і тривали допізна, вертатись додому доводилося в темряві. Самому.

Самотність. Так, це ключове слово, найжахливіше слово в англійській мові. «Вбивство» навіть свічку не гідне йому тримати, а «пекло» всього лише вбогий синонім…

Там, край дороги, стояла зруйнована церква, старий молитвений дім методистів, який дибився своїм руйновищем у дальнім кінці понадиманої морозами, торосистої галявини, і коли він ішов повз ті витрішкуваті, безглузді вікна, його кроки ставали дуже гучними, відлунюючи у вухах, і хоч би що він тоді не насвистував, воно завмирало на його губах, і думка про те, як там може бути всередині — перекинуті лави, трухляві збірки церковних гімнів, розтріслий олтар, де тепер лише миші справляють суботу[178], і він загадувався, що там ще, крім мишей, може бути — які маніяки, які монстри. Може, якраз зараз вони за ним пильнують своїми жовтими рептильними очима. А може, одного вечора просто пильнувати вже буде недостатньо; може, ті порепані, дико повислі двері розчахнуться і те, що постане там, з одного погляду призведе його до божевілля.

І цього неможливо було пояснити ні своїй матері, ні батьку, які були cтворіннями світла. Не більше, ніж він, трирічний, міг їм пояснити, як запасна ковдра в підніжжі його ліжечка обертається на