Читати книгу - "Багряні ріки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Слинько нервово затрусив головою.
— Гаразд, гаразд, я згадав… дивний був похорон… ніхто не прийшов…
— Як це: ніхто?
— А ось так: не було навіть його супружниці. Оплатила мені все наперед, і більше її в Ґерноні не бачили. Я… я й спалив труп. Крім мене, більше нікого не було.
— Як він помер?
— Не… нещасний випадок. ДТП.
Арабові пригадалась автострада й жахливі світлини понівеченого тіла дитини. Жорстокість дороги — новий лейтмотив, новий елемент розслідування, що повторюється раз по раз. Абдуф відпустив сторожа. Голуби кидалися по вольєру, мов очманілі, розбиваючись у кров об сітку.
— Мені потрібні подробиці. Що саме сталося?
— Його… його збила машина на бельдоннській дорозі. Їхав на велосипеді… на роботу… Водій, мабуть, п’яний був… Я…
— Розслідування проводилось?
— Я не знаю… У будь-якому разі ніхто так нічого й не дізнався… Тіло знайшли на шосе, розчавлене, наче котком.
— Кажеш, їхав на роботу? — спантеличено перепитав Карім. — Яку роботу?
— Він гарував у горах… був криштальником.
— Це хто такий?
— Ну, це хлопці, які шукають коштовний кришталь на гірських вершинах… Казали, він був найкращий, ризикував тільки занадто…
— Чому ніхто з Ґернона не прийшов на похорон? — змінив тему Карім.
Чоловік тер шию, яка горіла так, ніби його щойно вийняли із зашморгу, і кидав налякані погляди на покалічених голубів.
— Так вони ж не тутешні були… Приїхали з якогось іншого закутня… З Таверле, здається… Це в горах… Тому нікого й не було на похороні.
Карім поставив останнє запитання:
— Перед його урною лежать квіти. Хто їх туди поклав?
Чоловік, наче зацькований звір, водив очима. На голову йому впала зранена пташка. Сторож мало не скрикнув, а потім забелькотів:
— Там завжди лежать квіти…
— Хто їх туди кладе? — повторив запитання Карім. — Висока жінка? Жінка з гривою чорного волосся? Сама Фаб’єнн Еро?
Старий поспішно замотав головою.
— Хто тоді?
Сторож вагався, мовби не наважуючись вимовити ім’я, яке тремтіло на губах його слинявого рота. Пір’я, немов сірий сніг, кружляло в повітрі. Нарешті слинько пробелькотів:
— Софі… Софі Кайюа.
Поліціянт стояв, наче громом ударений. Між двома справами несподівано простяглася ще одна ниточка. Ниточка, яка затягнулася довкола Карімої горлянки, не даючи змоги дихати. Наблизившись до старого майже впритул, він перепитав:
— ХТО?
— Та кажу ж бо… — схлипнув той. — Жі… жінка Ремі Кайюа. Вона приходить щотижня. Іноді й частіше… Коли я почув по радіо про вбивство, то хотів сказати жандармам… Присягаюся, хотів… Я збирався повідомити… Може, це якось стосується вбивства… Я…
Карім пхнув старого на сітку голубника, розчахнув хвіртку й побіг до машини. Серце гупало в грудях ковальським молотом.
42
Він під’їхав до центрального корпусу університету й відразу ж помітив біля головного входу поліціянта, якому вочевидь доручили пильнувати Софі Кайюа. Карім, анітрохи не збентежившись, проїхав далі, завернув за ріг і побачив ще один вхід — двостулкові двері з темного скла під пощербленим бетонним дашком, так-сяк підлатаним пластиковим брезентом. Поліціянт зупинив машину метрів за сто від входу й дістав план будівлі, по який він заїжджав до Ньєманової штаб- квартири. На плані було позначено важливі об’єкти, зокрема й квартира подружжя Кайюа — № 34.
Карім вийшов із машини під дощ і попрямував до дверей. Підійшовши, він склав руки довкола очей на кшталт бінокля й притулив до скла, зазираючи всередину. Стулки дерей були скріплені залізною скобою — старим противикрадним замком до мотоциклів. Дощ посилився й гучно затарабанив по брезенту в ритмі «техно». Такий шум забезпечував чудове прикриття. Карім відступив і одним ударом ноги вибив шибку.
Він пройшов вузьким коридором і опинився в просторій темній залі. Глянувши у вікно, Карім побачив того самого вартового, що мерз під дощем. Лейтенант повернув праворуч, до сходової клітки, і вибіг нагору, перестрибуючи через кілька сходинок одразу. Вказівники до аварійного виходу давали йому змогу знаходити дорогу, не вмикаючи світла. Карім намагався ступати так, щоб не двигтіли ані висні сходини, ані вертикальні металеві перегородки, що розділяли прогін посередині.
На дев’ятому поверсі, де мешкали інтерни, панувала тиша. Карім заглибився в коридор, далі керуючись позначками на Ньємановому плані. Поліціянт просувався вперед, вдивляючись у імена над дзвониками. Під ногами відчувався здутий лінолеум.
Навіть о другій годині ночі він очікував почути в гуртожитку музику, радіо — будь-яку ознаку студентського самітницького життя. Ба ні, не чути було нічого. Мабуть, студенти затаїлися, кожен у своїй комірці, нажахані думкою, що до них може завітати вбивця, який вириває людям очі. Карім пройшов ще трохи й нарешті побачив квартиру, яку шукав. На якусь мить він завагався, чи не подзвонити, але потім усе ж злегка постукав у дерев’яні двері.
Відповіді не було.
Він постукав ще раз, так само легенько. І знову жодної відповіді. За дверима було тихо. Ані найменшого шелесту. Дивно: присутність вартового внизу означала, що Софі Кайюа мала би бути вдома.
Керований рефлексом, Карім дістав пістолет і оглянув замок. Двері не були зачиненими на засув. Поліціянт натягнув латексні рукавички й дістав із кишені набір стрижнів із полімеру. Засунувши один із них у замкову щілину й провернувши, він водночас натиснув на двері, тягнучи їх догори. За кільки секунд замок відчинився. Карім безшелесно прослизнув досередини.
Він зазирнув до кожної кімнати. Нікого. Якесь шосте відчуття підказувало йому, що жінка втекла й більше сюди не повернеться. Карім узявся до щонайретельнішого обшуку. На стінах він побачив дивні чорно-білі світлини — атлети з фашистськими пиками висіли на кільцях або бігли довкола стадіону. Карім оглянув шафи, пошукав у шухлядах. Марно. Софі Кайюа не лишила ніякого повідомлення, нічого, що виказувало б її втечу, але Карім нюхом чув, що панянка накивала п’ятами. Однак піти звідти він не міг. Щось — він не розумів що — тримало його. Поліціянт вертівся, крутився, намагаючись відшукати ту піщинку, яка заважала логічному ходу миті.
І зрештою таки знайшов.
У квартирі стояв різкий запах клею. Клею для шпалер, який ледве встиг висохнути. Карім рушив уздовж стін, пильно оглядаючи кожну. Може, Ремі й Софі Кайюа просто вирішили обновити шпалери за кілька днів перед початком убивств? Простий збіг? Карім відкинув цю думку: у такій справі не могло бути збігів, кожна дрібничка мала своє місце в загальній структурі цього жахіття.
Підкорюючись пориву, поліціянт відсунув шафу й здер крайню смугу шпалер. Нічого. Карім зупинився: він перевищив свої повноваження, у нього не було ордера на обшук, а він плюндрує помешкання жінки, яка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Багряні ріки», після закриття браузера.