Читати книгу - "1793"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Зрештою залишилося передивитися лише кілька маленьких відсіків між дерев’яними загорожами. Тут мішки й різне сміття накидані так густо, що навіть не пройдеш між ними. Немає іншої ради, як почати їх відкидати. Лампу ставить на підлогу і відкидає. Важко. Мішковина й дошки ящиків гнилі, тріскаються і розпадаються. Гнилі овочі стікають по її руках, але немає часу витиратися. Щоразу, як полум’я тремтить, Анна впевнена, що тепер свічка згасне й залишить її в темряві. Робота просувається помалу. Сморід все сильніший. Прочистила собі дорогу між цим сміттям до самої стіни.
Почувши зовсім поряд голос наглядача Лефа, здригнулася від несподіванки. Той сів біля лампи за кілька ліктів від Анни. Так тихо підкрався, що вона за своєю роботою зовсім його не помітила.
— Ну як справи? Свічка вже майже догоріла.
Анна намацала порожнину в місці, де стіна піднімається з підлоги.
— Неандер дав мені кілька вказівок, що я маю зробити, якщо ти не знайдеш того, що шукаєш.
Анна Стіна лягла на долівку й обмацала дірку. Менша, ніж вона очікувала. Усього на кілька долонь вище підлоги.
— Пастор наказав не випробовувати долю, намагаючись провести тебе назад у цех. Якщо зустрінемо дорогою когось із охорони, усім нам гаплик.
Анна простягла руку якнайдалі в дірку й відчула протяг. Це тут. Шлях, яким Альма Ґуставсдоттер вибралася на волю.
— Якщо не знайдеш того, що шукаєш, Неандер сказав узяти тебе обома руками за тонку шию і задушити, а потім залишити під стінкою, прикидавши мішками.
Анна повернулася до нього. Леф підкручує свій тонкий вусик пальцями й посміхається. З відчаєм і тріумфом вона теж йому посміхається.
— Це тут! Я знайшла те, що шукала. Це тунель, щоб спускати дощову воду. Його пробили восени 1772 року, коли будинок стояв без даху. Точно під стінкою.
Він схилив голову.
— А я оце тут сидів і потайки сподівався, що ти нічого не знайдеш. Неандер пообіцяв мені додаткову винагороду, якщо доведеться змусити тебе навіки замовкнути. Але схоже, винагорода буде тільки одна. Сподіваюся, ти мені пробачиш, якщо я погашу свічку. Така ти худа й брудна, що краще мені тебе не бачити, поки це робитиму.
Леф загасив свічку, підійшов до Анни Стіни, звалив її на підлогу, підняв спідницю і забрав те, що намагався забрати Андерс Петтер на пагорбі в Барненґені — цілу вічність тому.
Залишив її на долівці в підвалі й пішов. Анна Стіна лежить з розставленими ногами на спині, дивиться вгору, але темінь така, що очі ніби й заплющені. Вона наче стає темрявою, а темрява — нею, і ось Анна Стіна вже гойдається над власним миршавим виснаженим тілом, наполовину оголеним і брудним. Не впізнає себе. Через неї переповзають якісь комахи — вона їх не помічає. П’ють кров, що стікає з неї в маленьку калюжку між стегнами. Вона вже не плаче. Нічого не відчуває. Легені дихають, груди здіймаються і опускаються, вгору-вниз, і вона розуміє, що жива, але досі не вірить. Наскільки простіше було б не жити. Треба просто прислухатися до дихання легенів і слабкого биття серця — і наказати їм зупинитися назавжди. Вони її послухалися б.
Вона не знає, звідки ще взялися в неї сили, але знає, що не може залишитися тут, у цьому мерзенному місці. Вона не може дозволити собі померти тут. На руках і колінах підповзла до стіни. Болю вже майже немає. Відійшов десь удалину. Грубе каміння дряпає руки, поки вона намагається заповзти в тунель. Не виходить. Доводиться перевернутися і повзти на спині з руками над головою. Посувається під землею, відштовхуючись п’ятами. Мов личинка. Трохи підніме голову — б’ється лобом об камінь. Відчуває над собою важкість усієї будівлі, зведеної на цьому фундаменті. Просувається повільно, по кілька дюймів, аж поки каміння оточує її всю.
Десь там попереду, де тунель ще вужчий, руками намацує якусь перешкоду. Щось загородило шлях. Мабуть, камінь трохи провалився. З в’язнів не надто старанні будівельники, а керівники робіт були не кращі. Спершу вона спробувала рукою відсунути той предмет, що загородив їй дорогу.
Відчула під рукою стопу.
Холодну мертву стопу Альми Ґуставсдоттер.
Альма не втекла з тюрми на Лонгольмені. Майже вийшла на волю, але не вийшла. Застрягла між камінням на середині тунелю і померла від голоду, спраги й щурів.
Анна Стіна не знала, чи довго вона розчищала прохід. Їй здавалося, що час зупинився і залишив її у нічному кошмарі, якого вона ніколи не забуде, у глибокому проваллі, повному відчуттів, голосів і звуків. Труп м’який, ніби глина. Розпадається від кожного дотику. Шматок за шматком виймала з тунелю мертву плоть. У легенях, які за життя були достатньо пружні, що не протиснутися між камінням, тепер — щуряче гніздо. Кам’яні окови, які скували Альму Ґуставсдоттер, зараз легко відпускали її останки. Кістки розпадаються від слабкого поруху, і нові квартиранти розбігаються.
Коли шлях нарешті вільний, Анна Стіна повертає голову набік і проповзає, мов змія, під гострим кам’яним склепінням. Дюйм за дюймом наближається до вирішальної точки. Видихає все повітря з легенів, ще трохи посувається вперед і відчуває, як каміння дряпає шкіру на ребрах. Груди стискає так, що вона не можу вдихнути, перед очима пливуть червоні плями й кола. Вона так і не зможе згадати, як їй вдалося протиснутися за межу життя і смерті. Може, вона була виснаженіша за Альму. А може, Альмина плоть змочила каміння і слизькі краї дали їй змогу проповзти. А може, та мертва дівчина, чиї останки вона залишила в підвалі, своїми холодними руками підштовхнула її…
З того боку стіни дмухає теплий вітрець з-над води в затоці. Перше, що вона побачила, висунувши обличчя з тунелю, — спалахи на темному небосхилі. Угору над нею підноситься стіна в’язниці, але зараз вона бачить лише безкрає небо. Над містом прокочується грім. Перші краплі дощу падають на її чоло й щоки. Вона бачить у воді затоки відображення свого обличчя, освітлене блискавками, і знає, що більше ніколи не буде тією, ким була раніше. Анни Стіни Кнапп більше немає.
12.
До кінця літа вже втретє в Анни Стіни не було місячних. Першого разу навіть не звернула уваги. У багатьох дівчат у в’язниці припиняються місячні, мабуть, через те, що виснажені тіла за будь-що намагаються зберегти сили. Вдруге теж не занепокоїлася — переконувала себе, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1793», після закриття браузера.