Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

його зайнятися формальностями. Він явно зітхнув із полегшенням і запевнив мене, що ми все робимо правильно. Казати про те, що розслідування триватиме, я не став. Урешті-решт, завтра неділя, у нього вихідний. Навіщо його псувати? Новини зачекають до понеділка. Добу можу протриматися і без нього.

Інша справа Банерджі. Він із радістю присвятить роботі неділю. І не диво. До того ж він пояснив, що, як і для будь-якого індуса, неділя для нього не має особливого значення. Ми домовилися зустрітися о десятій ранку. Розберемося із Сеном і поїдемо до Дум-Дума шукати преподобного О’Ґунна. Але зараз думав я не про Дум-Дум — побачив, як із протилежного боку вулиці між автомобілями пробирається Енні Грант. На ній була проста блакитна сукня до колін, яка дозволяла скільки завгодно милуватися стрункими ніжками.

Людей було багато. Переважно парочки, що вийшли повечеряти суботнього вечора. Судячи з рудого волосся і червонуватих облич, серед них було чимало колишніх мешканців Данді. Енні зупинилася, виглядаючи в натовпі мене. Я помахав рукою, і вона посміхнулася, та коли помітила руку на перев’язі, посмішка змінилася переляком.

— Семе! — вигукнула вона.— Що сталося? По телефону ви запевняли, що не постраждали.

— Дурниці,— відмахнувсь я.— Я просто виконував свій обов’язок. Мусить же хтось захищати спокій калькуттських жінок.

Вона ніжно поцілувала мене в щоку.

— Маленька подяка від усіх жінок Калькутти.— Енні взяла мене під руку і повела до готелю.

Біля входу стояв британський констебль і керував транспортом.

— Хіба не дивно? — зауважив я.— Білий офіцер виконує обов’язки регулювальника?

Дівчина посміхнулася.

— Це ж «Великий східний», Семе, найкращий готель із цього боку Суеца. Тут збираються пограти верхи білого суспільства. Чи годиться, щоб їх зауважував індієць, коли вони виходять із готелю п’яні як дим? Уяви тільки, який це скандал!

Ми увійшли у фойє, трохи менше за собор. Воно сяяло кришталевими люстрами, а мармуру тут було більше, ніж у Тадж-Махалі. Енні має рацію, сюди приходять верхи калькуттського суспільства. Військові офіцери у формі, комерсанти, модні панянки в шовках і атласах. У кімнаті стояв гул розмов, між вишуканими гостями, як маленькі рибки між акулами, снувала дюжина місцевих офіціантів. У бездоганно накрохмалених білих одежах вони мовчки обслуговували публіку, швидко підходили, щоб наповнити склянку чи підкласти на тарілку якоїсь страви, і знову розчинялись у залі. Десь поруч струнний квартет грав популярні віденські мелодії.

— Вип’ємо перед вечерею? — запропонувала Енні.

— Чому б і ні? Це допоможе позбутися присмаку бензину.

Я пішов за нею сяючим коридором, повз готельні крамнички, перукарню і мініатюрну копію універмагу «Гарродз», адаптовану для тропіків. У кінці, біля дверей, що відчинялися на обидва боки, висіла латунна табличка з написом «Вілсонз». Ми увійшли в бар. Як і в «Червоному слоні», тут було темно, як у льосі. В одному кутку сидів за роялем індієць у чорній краватці і тихо грав. Уздовж усієї кімнати простяглася барна стійка, у кінці якої стояв худий бармен у формі, явно на кілька розмірів для нього завеликої. Народу було небагато, так, кілька завсідників, тож роботи у нього було мало. У затінку оксамитових завіс закохано перешіптувалась юна парочка. Бармен театрально витирав склянку картатим рушником, не звертаючи на нас уваги.

Я постукав по стійці, щоб привернути його увагу, Енні всілася на високому стільці. Бармен продовжував полірувати ще кілька секунд, тоді підійшов до нас. На латунному значку на сорочці було вказано «Азіз».

— Так, сер?

Я повернувся до Енні.

— Що питимете?

Вона демонстративно оглянула довгий ряд пляшок на дзеркальній поличці.

— «Джин елінг»[38],— нарешті сказала вона.

Я замовив, собі попросив віскі «Лафройг».

Бармен кивнув, налив мені віскі і похмуро взявся за коктейль для Енні.

— Тепла зустріч,— прокоментував я.

— Хіба це несправедливо? — піддражнила вона.— Усіх своїх приятелів-чоловіків сюди приводжу. Якщо Азізові ви сподобаєтеся, можете розраховувати на друге побачення.

— Не знав, що він ваш приятель. Може, і його пригостити напоєм?

— Не дуже вдала думка, Семе. Йому релігія не дозволяє.

— Дивно, що він працює в барі.

— Ми всі іноді робимо дивний вибір,— знизала плечима вона.— За це платять гроші.

Азіз повернувся з коктейлем і мовчки поставив його на стійку. Я подякував, він кисло посміхнувся.

Ми з Енні цокнулися і перейшли до порожнього столика за завісою.

— Ну, розкажете мені, що сталося? — попросила вона, вказуючи на перев’яз.

— Повірите, якщо скажу, що впав зі слона?

Вона незадоволено надула губки, склавши їх у чутливу, витончену «О».

— Бідолаха,— пожаліла вона.— Хіба імперська поліція не може видати вам автомобіль?

— Я ж новенький,— парирував я.— Щоб отримати такі пільги, потрібно прослужити деякий час. Мені ще пощастило, що не довелося починати з віслюка.

— Навіть не знаю,— підіграла вона. — З віслюка не так боляче падати.

Я ковтнув віскі.

— Серйозно, Семе,— продовжила вона.— Я чула, у вас стріляли.

— Бачили б ви того, хто стріляв. Лежить собі на столі в моргу на Коледж-стрит.

Її очі округлилися.

— Ви його вбили?

— Ні, убив інший. Минулої ночі я стримався і нікого не пристрелив. Власне, я навіть не стріляв.

— Я рада.— Вона накрила мою долоню своєю.— Ви не схожі на людину, яка із задоволенням хапається за пістолет.

Не можу не погодитись. За своє життя я бачив багато смертей. І запросто можу прожити решту своїх днів, ні в кого не стріляючи.

У горлі раптом пересохло, і я залпом допив віскі.

— Когось іще поранили? — поцікавилася вона.— Як там англійський офіцер, із яким ви працюєте разом?

— Дігбі? Ні, з ним усе гаразд. Навіть подряпини не отримав. Я і не знав, що ви знайомі.

— Не знайомі,— виправила вона, провівши по краєчку склянки наманікюреним пальцем.— Знаю про нього через подругу.

Вона допила коктейль, і ми пішли в ресторан вечеряти.

Приміщення для вечері нагадувало банкетний зал у палаці султана, але такий, яким його спроектували б англійці. Завбільшки з бальну залу, оздоблену білим мармуром і золоченими листочками, розділену на дві зони — головну і терасу, які розділялися вишуканою золоченою огорожею. Незважаючи на свої розміри, зала була заповненою. Струнний квартет грав черговий віденський вальс, хоча за гомоном його ледь можна було почути. Метрдотель висунув для Енні стілець і метушливо допоміг сісти. Вона подякувала і заглибилась у меню.

Я замовив вино, пляшку білого південноафриканського, до якого звик за час війни. Там його було