Читати книгу - "Меллорі"

— То була вельми гарна командна робота, — сказав Коррідон, — але заради чого ви це зробили? Я ж застерігав, аби ви трималися від мене якнайдалі. А натомість ви вирішили мене не слухати — і подивіться-но, в яку халепу ускочили.

Вона засміялася.

— Краще вже я буду тут, ніж отам нагорі.

Обоє поглянули вгору, на далекий міст. Більшість пасажирів покинули свої вагони та, з'юрмившись уздовж парапету, дивилися на них згори. Коррідон упізнав у натовпі Роулінса та помахав йому рукою. Роулінс, прийнявши неминуче, помахав йому у відповідь.

— Бідолашний старий Роулінс, — сказав Коррідон, вишкіривши зуби в усмішці. — Готовий закластися, що зараз він кляне нас на всі заставки. Ну, рушаймо далі. Трохи пропливемо вниз за течією, а тоді вийдемо на берег. Сумніваюся, що від того мосту є шлях до води, та однаково немає сенсу марнувати час. Пливімо.

І вони жваво попливли вниз за течією. Річка бігла стрімко, і вони набрали чималу швидкість. За кілька хвилин їх змусив обернутися ледь чутний гудок паротяга. Ген-ген удалині потяг, тепер схожий на іграшку, сигналив, знову рушаючи далі.

— Цікаво мені знати, чи Роулінс залишився, а чи вирушив до наступного міста, щоби здійняти тривогу, — сказав Коррідон. — Я ладен закластися, що він волітиме дістатися телефона та викликати когось, хто зробить його роботу. Ну, як ви там тримаєтеся? Уже втомилися?

— Трішки, — визнала Енн. — Мене гальмує мій одяг. Як гадаєте, може, ми уже випливемо на берег?

Коррідон уважно оглянув густо порослі лісом річкові береги.

— Гаразд. Гайда ліворуч.

Вони дозволили річковій течії принести їх до узбережжя, а тоді з чималими труднощами видерлися на крутий берег. Енн, важко дихаючи, знесилено повалилася на траву.

— Хух! — захекано вимовила вона, витискаючи воду зі свого волосся. — Я страшенно втратила форму. Чи ми з вами бодай колись просохнемо?

Коррідон стояв над нею, геть забувши про воду, що крапала з нього. Квапливо роззирнувшись праворуч і ліворуч, він побачив, що перед ними розкинулася широка, безлюдна та лісиста місцевість з крутими трав'янистими пагорбами та рівнинами, зарослими дроком.

— Авжеж, просохнемо, — бадьоро сказав він. — Он, уже й сонце виходить з-за хмар. Віддихайтеся лишень, а тоді ми мусимо рушати далі.

— Ви знаєте, куди ми йдемо?

Він указав рукою на пагорби вдалині.

— Нам треба отуди. На північний схід. Це найкоротший шлях до Данбара. Прогулянка тими пагорбами буде нівроку тяжка, та вже з цим ми мусимо змиритися. Здається, тут на цілі милі навкруги немає жодної домівки.

— Та, либонь, по той бік пагорбів є людське житло. — Вона насилу підвелася на ноги. — Я почуваюся жахливо. Невже я маю йти аж до самісінького Данбара у цьому промоклому до рубчика одязі?

Він посміхнувся до неї.

— То зніміть його, якщо хочете. Я не заперечуватиму. Зараз ми не маємо часу сушити одяг.

— Такого я точно не робитиму, — сказала вона, намагаючись відтиснути воду зі своєї сукні. — Але, серйозно, нам треба десь дістати сухий одяг, та і їжу також. Ви усвідомлюєте, що зараз ми перебуваємо миль за двадцять[61] від Данбара?

— Це не повинно було б аж так вас турбувати. От тільки не кажіть мені, що одну з Массінґемових дівчат налякала така дрібничка. А я ж бо думав, що ви загартована.

— Я ж вам уже казала: я втратила форму. Що ми робитимемо? Як думаєте, ми зможемо викрасти автівку?

Коррідон засміявся до неї.

— Оце — найпевніший спосіб зробити так, аби копи вийшли на наш слід, — сказав він. — Ми можемо винайняти автівку, коли знайдемо таку. Хай там як, а наразі ходімо далі.

— Я не можу йти далі отак. Зараз же зайду за якесь дерево та викручу свій одяг, — твердо сказала вона. — У моїх черевиках повнісінько води, а ще я впевнена, що поза спиною у мене плаває рибка.

— То вперед, — сказав він, знизуючи плечима. — Але покваптеся.

Енн зайшла за великий кущ, а Коррідон, чекаючи на неї, відтиснув свої наскрізь просяклі водою піджак і штани.

— Енн! — гукнув він, затягуючи пасок. — То чому ви усе-таки зупинили потяг? Я думав, ми з вами погодилися розстатися. А тоді ви з доброго дива знову з'явилися та стали на перешкоді поліціянтам, аби я міг урятуватися втечею. Навіщо ви це зробили?

Вона висунула голову з-поза куща та поглянула на Коррідона.

— Такий вже страшенно сумний та нещасливий вигляд ви мали, сидячи там, в оточенні поліціянтів, — сказала вона. — Не могла ж я вас отак покинути.

— Облиште ці жарти, — коротко відказав Коррідон. — З усього, що ви про мене дізналися, у вас мало би скластися враження, що я — вбивця. До того ж ви знаєте, що я їду по вашого брата. Для вас було би неабияким полегшенням, якби я потрапив за ґрати. То чому ви раптом вирішили мені допомогти?

— Ви були добрі до мене, коли ті троє наскочили до моєї студії. Тож я відчула, що дещо вам завинила, — сказала вона. — І, крім того, я впевнена, що ви жодним чином не причетні до смерті Рити Аллен. Я спершу трохи злякалася, проте, коли ви пішли, добре подумала про цей випадок і дійшла висновку, що ви — не той тип людини, що коїть подібні речі.

— Що ж, це лише означає, що ви — мала дурепа, — роздратовано сказав Коррідон. — Вам не слід було пхати свого носа у цю справу.

— І це, я гадаю, просто притаманний вам спосіб сказати «дякую», — засміялася Енн.

Було близько шостої години вечора, коли Коррідон помітив, що їх переслідували. Досі йому здавалося, що він приховав їхні сліди досить добре для того, щоби уникнути облави, але зараз, побачивши лаву далеких постатей, що несподівано з'явилася з-за порослого лісом схилу пагорба, він зрозумів, що Роулінс його перехитрував.

— А ось і вони, — сказав він, хапаючи Енн за зап'ясток і вказуючи їй на загоничів. — Погляньте, онде вони, рухаються просто у наш бік.

Вони з Енн стояли серед густих дерев, і Коррідон був упевнений, що