Читати книгу - "Іграшка в руках мафії, Джулія Ромуш, Ольга Ялiтовська"

Лоренцо гидливо витирав своє обличчя, сиплячи потоком брудних слів на мою адресу. Його батько тут же опинився поруч, не даючи можливості синочку заподіяти мені ще більшої шкоди.

- Заспокойся! Вона спеціально ..., - ось, що значить вік - це хоч якась життєва мудрість. Але навіть в його випадку вона мала межу.

- Чого ти намагаєшся досягти? - Таким розлюченим хлопця я не бачила ніколи.

Мені навіть здалося, що якби його ніхто не зупинив, то він цілком можливо міг мене прибити або покалічити.

Я мовчала і намагалася не подавати знаку, перетягувала всю увага на себе, навіть не знаючи, які за це могли бути наслідки. Хтось назве це безстрашністю, а хтось дурістю. Ну, а мені здавалося, що у мене просто не було вибору.

Особливо, коли я побачила тінь, яка постійно мелькала на вулиці й зрозуміла, що Марко прийшов не один.

Потрібно було протриматися ще трошечки.

- Краще вбий мене відразу, тому що з тобою я з власної волі не буду, - зухвало усміхнулася, маскуючи за посмішкою страх. Я знала, що це розсердить його.

- Не слухай її, не ведись на її слова, - батько схопив Лоренцо за сорочку і притягнув до себе. Якраз в той момент, коли хлопець знову рушив в мою сторону.

- Заткнись, дурепа! - Кинув в мою сторону, - жити набридло? Тебе навіть питати ніхто не буде! Робити станеш так, як я скажу! Зрозуміла?!

Батько різко відштовхнув Лоренцо в інший кінець кімнати. Якомога далі від мене.

У повітрі стояла така напруга, що можна було ножем різати. Двоє оскаженілих покручів готові були мене на місці вбити, якби не одна обставина ... їм потрібна була вдова Генуальдо.

Моя цінність тепер полягала саме і виключно в цьому. Чіпати можна, вбивати ні.

- Збирайся. Час рушати, - такі слова змусили мене переживати. Виродки поверталися до свого початкового плану, і я не була впевнена, що у мене вийде ще щось зробити.

Але, як я зрозуміла через хвилину, і робити більше нічого не треба було.

Зовні, на вулиці, пролунав оглушливий шум. Немов все вибухало.

Лоренцо і його батько кинулися до вікна, і тільки я заплющила очі й втиснулася в стіну, присівши навпочіпки, розуміючи, що зараз цей будинок перевернуть з ніг на голову і тільки щасливчику вдасться вціліти.

Я сиділа, закриваючи голову руками, поки навколо долинали удари, постріли та дзвін битого скла. Чиїсь голоси, як знайомі, так і незнайомі кричали, лаялися і роздавали команди.

Було страшно настільки, що я б віддала все, що у мене було, лише б зараз опинитися якомога далі звідси. Бажано цілою і неушкодженою. І з Марко.

Раптово й абсолютно несподівано мене хтось схопив під руки й ривком поставив на ноги. Я настільки була до цього не готова, що ледве встояла, схопившись за людину поруч. Від переляку інстинктивно відкрила очі, але нічого не могла розглянути крізь щільний серпанок, що стояв в повітрі.

- Вперед, - мене штовхнули й по голосу я зрозуміла, що це була найбільш мерзенна для мене на світі людина. Лоренцо.

Що ж тоді сталося з Марко? Чому? Де і як?

Я почала судомно вдивлятися в щільні шари пилу, які витали в повітрі. Плутанина і метушня були вкрай поганими помічниками в цій справі.

- Відпусти мене! - Я кричала і виривалася. Намагалася максимально ускладнити йому завдання.

- Закрий рот! - Хлопець ще сильніше стиснув мою руку і продовжив штовхати. А я продовжувала чинити опір. Вирватися не виходило, але я відчутно ускладнювала йому завдання.

Коли ми поступово перебралися в сусідню кімнату, яка перебувала практично біля вхідних дверей, дихати стало простіше. Як і розрізняти, що відбувалося навколо.

- Перестань вириватися! - Зі злістю процідив Лоренцо і з неймовірною силою стиснув мою руку. Так що на очах з'явилися сльози.

- Пусти! Допоможіть! - Я не знала, чи чув мене хто-небудь і чи зміг хтось прийти мені на допомогу, але вириватися я не припиняла.

- Відпусти її, - позаду мене почувся хрипкий голос Марко.

Лоренцо різко розвернувся і перехопив мене так, що тепер тримав мене за волосся, практично біля коріння. І з силою притягував до себе.

А в такому положенні було вкрай важко рухатися і взагалі говорити. Тому перший час я могла тільки шипіти й дряпатися, впиваючись в його руку своїми нігтями, в спробі послабити хватку.

- Ти мене що, не зрозумів?

- Зрозумів, - нервово розсміявся мій викрадач, - але відколи я став виконувати твої вказівки? - І ще сильніше потягнув мене на себе.

- Кажу востаннє ...

- Інакше що ?! - Я не бачила обличчя хлопця, зате вираз і емоції Марко могла розгледіти легко. Він стояв навпроти, - ти мені нічого не зробиш ...

На цих словах Лоренцо почав рухатися, при цьому залишаючись на місці, і я зрозуміла, що він щось діставав з-за пояса штанів.

По характерному клацанню я зрозуміла, що це був пістолет, який він незабаром приставив мені до скроні.

- Ти не вистрелиш!

- І чому ж?

- Не підеш звідси живим, - сказав Марко так само направляючи на Лоренцо пістолет.

- Ні ти, ні твій батько, - додав ще один знайомий голос звідкись з боку, і я зрозуміла, що він належав Маттео.

Слова хлопця змусили Лоренцо обернутися, захоплюючи мене за собою.

Перед моїми очима відкрилася досить переконлива картина, в якій на колінах побитий і поранений стояв батько Лоренцо, а Маттео тримав пістолет вже у його скроні.

- Відпусти її. І тільки тоді у вас буде маленький, але все ж шанс вижити ..., - з хижим вищиром промовив Марко, переламавши результат цього дня.