Читати книгу - "Час перед свiтанком, Сомерсет Вільям Моем"

- Ми прийшли подивитися, чи все з вами добре. Ми чули вибух бомби, і він пролунав досить близько від вас.

- Ми теж це чули, - сказав генерал. - Я думаю, що вона могла впасти десь у парку.

- Як ви гадаєте, вони попали в аеродром? - запитала Дора.

- Ми почуємо це завтра. Нагорі було багато стрільби. Я думаю, це означає, що ми послали за ними літаки. Цікаво, чи не збили ми кого-небудь?

Вони продовжували обговорювати наліт, а потім увійшла Джейн.

- Мати, ми поклали всіх маленьких діточок спати, - сказала вона, - і вони чекають, поки ви прийдете і помолитеся з ними.

- Хлопчики, які пішли на хорові заняття, ще не прийшли.

- Прийшли; вони щойно увійшли. Вони роздягаються.

- А де ж Томмі?

- Томмі? А хіба він не тут?

Пані Хендерсон перелякано ахнула.

- Не накручуйте себе, люба, - сказав генерал, насупившись. -У нього все добре. Ймовірно, він придумав лише якусь шкоду. Ви знаєте, який він молодий диявол.

Але вона була в жаху, і ніщо, що хтось казав, не могло її заспокоїти. Джим запропонував піти його шукати, але це здавалося марним. Єдине, що залишалось, це чекати. Вони змучили свої мізки, гадаючи про можливу причину його неявки.

- Він повинен знати, наскільки я схвильована, - сказала пані Хендерсон.

- Я впевнений, що він залишився десь тільки, щоб побачити щось захоплююче, - сказав генерал.

- Але тепер усе скінчилося, - вигукнула пані Хендерсон.

- Якби я не захворів на подагру, я б задав йому до біса добру порку, коли він повернеться.

Але коли у вхідні двері пролунав сильний, громоподібний стук бронзового дверного молотка, усі вони відчули викликаючий нудоту страх, що сталося щось жахливе. Джим підійшов до дверей і відчинив їх.

- Хто це, Джиме? - у відчайдушній тривозі спитала мати.

Увійшов констебль.

- Боюся, стався нещасний випадок. Ваш маленький хлопчик, мадам.

Пані Хендерсон приклала руку до серця і дивилася на чоловіка з враженими жахом очима. Генерал болісно підвівся на ноги і пошкандибав.

- Де він, констебле?

- Двоє хлопців Внутрішньої Гвардії тримають його.

Він дав знак невидимим чоловікам, які чекали біля дверей, і вони внесли тіло мертвого хлопчика. Настала тиша чорного жаху. Вони були приголомшені. Тоді Джим опустився на крісло і, закривши обличчя руками, розридався. Пані Хендерсон дивилася на дитину з застиглим обличчям. Дивитись на це було душероздираюче.

- Віднесіть його наверх, - сказала вона. - Покладіть його на ліжко.

Джим подумав, що вона говорить йому, і підвівшись, пішов у бік двох гвардійців, але мати його зупинила.

- Не торкайтеся його, - закричала вона. - Вам не соромно плакати, як жінка, за дитиною, яку ви не захищаєте, як чоловік?

Він задихнувся, почувши її слова, і з попелястим білим обличчям відступив назад. Джейн ступила вперед і торкнулася одного з гвардійців за руку.

- Я покажу вам дорогу. - Тоді своїй матері: Ходімо, мати.

- За хвилину. Діти чекають, щоб промовити свою молитву.

З змученим обличчям, з трагічними очима, вона повільними кроками вийшла з кімнати.

Ті, що залишилися, Джим, Дора та Генерал, мовчали. Генерал сидів, впавши на стілець, і Джим, поглянувши на нього, побачив, як сильно він намагався зберегти самовладання. Він сидів, дивлячись в порожнечу, а рот його смикався. Він відчув жалісливий погляд Джима.

- Хтось повинен піти і розповісти Мей, - сказав він.

- Я піду. - Джим звернувся до дружини. - Тут ви нічого доброго не зробите, Дора; краще йдіть додому. Я залишусь на ніч.

- Після того, що вам сказала мати?

- Моя мати має право сказати мені що їй в біса подобається.

Його тон був настільки дивним, що вона кинула на нього швидкий погляд поганого передчуття. Їхні очі зустрілися в холодному погляді.

- Як хочте, - нарешті сказала вона, слабко, зневажливо знизавши плечима.

Вона вийшла без жодного слова.

18

Джим зателефонував до Військового відомства і розповів Роджеру про жахливу подію, що сталася. Робота не дозволила йому приїхати тієї ж ночі, але він сказав, що приїде якомога раніше наступного ранку. Потім Джим сидів з батьком. Вони не знайшли, що сказати один одному, і через годину він піднявся до кімнати, в якій спав ще хлопчиком. Вона виглядала голою без його книг та картин. Чужа кімната, кімната, яка ніби обурювалася на його присутність. Він намагався читати, але жахливі думки відволікали його, і слова на папері не мали сенсу. Він два чи три рази прочитував ті самі рядки, і його розум залишався порожнім. Кров у його голові пульсувала, пульсувала, і час від часу гострий біль пробивав його череп так, ніби хтось встромляв у нього розжарене до почервоніння шило. Нестепний біль; але не такий біль, як його жахливі думки. Вони охолодили його до кісток, і він задрижав. Він розпалив камін. Це зігріло його крижані руки і ноги, але проти холоду в його серці нічого не допомогло. Жах! Жах! Страждаюче схлипування вирвалося з його горла і в гніві він жорстоко впився нігтями в долоні; він відчував близькі сльози; не час було жаліти себе. Йому хотілося, щоб він ніколи не народився; йому хотілося, щоб він був мертвий. Він відчував, ніби загрозливі примари, переповнивши кімнату, тиснули його з усіх боків, і він не міг пробитись силою скрізь них.

Незабаром ручка його дверей тихо повернулася, і ввійшла його мати.

- Я подумала, що ви, можливо, спите. Я не хотіла вас будити.

На її обличчі все ще був той вираз страждання, яке він бачив на ньому, коли вони несли тіло дитини, але вона була спокійною.

- Джим, любий, пробачте мені, що я з вами так говорила. Я не розуміла, що говорю. Це було жахливо недобре. Ви пробачите мені?

На його очах з’явилися сльози.

- Кохана, нема чого прощати.

- Я завжди вас любила, і я знаю, яким гірким було для вас життя всі ці місяці. І тепер я хочу вашого кохання як ніколи. - Вона ніжно поцілувала його; потім вона сказала: Я хочу, щоб ви прийшли і побачили Томмі.

Маленький