Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Головач нюхав добре, нюхав завжди і всюди, виявляв, хто тут орудує. Ніби от-от мав ухопити його за хвіст! Тут сірка б’є в ніс із напахчених убрань, там – зі священицьких кадил, там – із палацу, тут – із брами костелу, а там – з найбіднішої хатини і з-під убогого шмаття, просяклого робочим потом. А де-не-де сірковий вітер повіває над цілою країною, аж дихати неможливо.

Хто ж тут урядує, як не той, що родом зі зради, сам Архиюда? І чиї ж, як не його, зизуваті пахолки вшановують зраду? Так міркував Головач. Він пізнав біса, відтоді знав його, але хоч і оглядався, навіть чаївся і раптово повертався, щоби захопити його зненацька, ніяк не міг побачити на власні очі. Бо біс, хоч і був усюди, теж добре винюхував Головача і не показувався йому на очі. Лише потайки і пошепки, як саме сумління, спокушав його: «Убий тут, убий там, розбий, відомсти, ти зможеш». І відразу зникав, щоби не було чути його запаху. Головач слухався, вбивав людей, а не біса.

Як же так? Він відчував у собі величезну силу, здатну перейти світ, перевернути його і назад на ноги поставити, але не знав, як це зробити. Для цього знадобилася б срібна голова королівського пророка, прадавнього вождя, про якого йому під обітницею розповідав перед смертю батько.

Він дивився на небо, але не молився. Як тільки пробував молитися, ніби хотів лизнути спраглим язиком краплю води, вона від нього відразу втікала. А він хотів сказати небесам: «Мовчите? Не маєте вже для мене ні слова, ні вуха? Чи це я оглух?»

І отакий засмучений і висушений, хоч і сильний, як завжди, він повернувся під Ґутин Томнатик до свого обійстя. Уважно оглядав усе навколо – і не бачив там жодного зизуватого ока. Але не знав і не зауважив найважливішого. Що власне там, а не деінде, сам біс поселився і зробив свою столицю. Колись він вигнав сюди Головача зі світу людей, а тепер самого біса пригнала сюди бісова доля. Хоча вони взагалі не шукали один одного, але там зустрілися. Так мало бути.

А чому? Це треба зрозуміти. Люди розказують, що у той самий час, коли біс поділив землю між своїми родами-народами і вона мала стати його підніжком та дідизною чорта, і коли вже ніхто з людей навіть не мав на думці йому опиратися, бо ніхто його не зауважував, навіть не нюшив, один тільки Ілля, бородатий пророк, що мав такий нюх, якого вистачало на всі носи, втратив терпець і страшенно розгнівався. Заволодів блискавками громового цісаря і, як неперевершений стрілець, висліджував біса, літаючи за ним на хмарі над усією землею. Де тільки біс показувався тілесно або хоча б його запашок доходив до носа святого, пророк періщив блискавками, аж земля репалася. Перевернув світ, подірявив його тут і там вирвами, і тоді з’явилися численні озера. Серед них і озеро Шибене, в чому неважко пересвідчитися: як ударив блискавкою туди, де потік Погорілець витікає з Попа Івана у котловину, то там зробилася велика вирва, а повалені з корінням дерева загатили устя потоку. Так утворилося озеро Шибене та подібні озера. Світ перемінився до невпізнання, але з тих усіх полювань і погонь за бісом нічого не вийшло. Він навіть цього не відчув. Далі по всій землі ходив у тілі, бігав та літав, як йому хотілося, а що був гадом, то знав усі криївки. Кпив собі зі святого на хмарах. Коли той майже його наздоганяв, біс ховався, голосно реготав і далі виробляв, що хотів. Його влада на землі взагалі не зменшувалася, його роди-народи ніхто з землі не прогнав і навіть не потурбував. А пророк-сирота так через це розсердився, що йому весь час піна з рота стікала по бороді на хмари, а з хмар на землю.

Врешті біс-мудрагель вигадав наймудріше, що міг, – оселився на Ґутині, бо там найкращі криївки на землі. Святий пророк втратив слід і ніяк не міг занюхати своєї дичини. А біс тим часом так добре причаївся у своєму палаці під Ґутином, що безперешкодно керував звідти цілим світом.

Хоча ми живемо в часи, збурені бісівською силою, ніхто з нас біса не бачив, ще й тому, як запевняють, що він не існує фізично. Не крутячи носом, мусимо довіритися у цій справі правді старовіку, яка повчає, як Головач побачив його на власні очі, той єдиний раз. Вона каже, що біс виглядає як хлопець-панич дванадцяти років, одягнений у м’яке плюшеве вбрання. Іноді дивиться покірно, послужливо, навіть перелякано. А іншим разом – зухвало, знущально, ніби хоче кожного копнути, і єхидно, ніби хоче обплювати. Саме такий вигляд має навіть його дух, привид, який з’являється нині багатьом людям чи то у млині, чи в покиненій хаті, чи в лісі. Він може бути малим або величезним, набути такого зросту, якого захоче – або десятилітнього хлопчика, або виросте до розмірів смереки чи навіть гори. У нинішні часи той, хто вміє, може його прогнати примівками, а тоді давно він сам усіх проганяв і нищив, кого лиш хотів.

Коли біс отак вислизав і від пророка, і від Головача, настали Розігри, літнє свято життя. Тоді все життя на землі тішиться лише з того, що живе. Цього біс не міг витримати. І чи то з заздрості, що життя ще сміє розвиватися, квітнути, веселитися, він захотів його налякати, нашкодити йому і знищити, чи, може, для того, щоби показати світові, що він – біс – не лише не гірший від божого сотворіння, але тут, на землі, йому все підвладне, бо він є паном і цісарем цього світу, тож почав святкувати по-своєму. Так обжив власну столицю і так її полюбив, що взагалі не зважав на святого пророка та його хмари і переможно розшумівся у скелях під Ґутином. Мало того. Від світанку до ночі, та й ночами теж, вихвалявся задком до неба, весь час оголював його, безсоромно і виклично. А тоді ще раз сповіщав риком, щоб ніхто не подумав інакше: «Світ мій і моїх родів, земля – мій підніжок. Так має бути вічно».