Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

– Я слухаю.

Ось що розповів мені Сміт:

– Багато років тому, ще бувши молодим, зовсім молодим художником, я блукав по селах Франції і робив шкіци. Невдовзі до мене пристало двоє славних молодих французів, вони робили те саме, що й я. Ми були зарівно щасливі, як і бідні, або зарівно бідні, як і щасливі,– як вам до вподоби. Молодиків звали Клод Фрер і Карл Буланже. То були пречудові хлопці. Завжди бадьорі й веселі, вони кепкували із злиднів і не хнюпили носа ні при якій негоді.

Нарешті в одному бретонському селі ми сіли маком остаточно, і тамошній художник, такий же горопаха, як і ми самі, взяв нас до свого дому і достоту врятував од голодної смерті. Франсуа Мілле51...

– Як! Уславлений Франсуа Мілле?

– Уславлений? На той час він був такий же знаменитий, як будь-хто з нас. Він не зажив слави навіть у своєму рідному селі і був такий злидар, що міг годувати нас самою ріпою, та й тієї не було вдосталь. Ми так щиро заприятелювали, що хоч куди. Малювали не покладаючи рук, просто зі шкури пнулися, в хаті вже громадилися купи картин, але дуже рідко щастило спродати щось. Ми всі дуже весело перебували час, але, боже милостивий, як ми тоді бідували!

Так тяглося років зо два з гаком. Аж ось одного дня Клод заявив:

– Хлопці, тут нам і кінець. Розумієте, кінець. Всі змовилися проти нас. Я обійшов ціле село, і все так, як я кажу,– всі змовились і погрожують не давати на виплат ані крихти, доки не заплатимо всіх боргів.

Ми аж похололи. На наших обличчях постав жах.

Ми збагнули, що попали в скруту. Залягла могильна тиша. Кінець кінцем Мілле, важко зітхнувши, сказав:

– Не знаю, як викрутитись, просто не знаю. Пропонуйте щось, хлопці.

Відповіддю йому була понура мовчанка,– звісно, коли мовчанку можна вважати за відповідь. Карл звівся і схвильовано заходив по кімнаті. Відтак сказав:

– Яка ганьба! Погляньте на ці полотна – тут цілі стоси витворів, анітрохи не гірших, ніж у будь-якого європейського майстра. Так, так, і безліч чужоземних швендь казали те саме – або майже те саме...

– ...Але нічого не купували,– докинув Мілле.

– Байдуже, вони так казали, і головне, що це правда. Поглянь-но лишень на свій «Вечірній благовіст»! Мені за нього пропонували п’ять франків.

– Коли?

– Хто?

– Де він?

– Чом ти не погодився?

– Стривайте, не галасуйте всі гуртом. Я гадав, що він дасть більше, я був певен цього, він мав такий вигляд, і я заламав вісім.

– Ну й що ж?

– Грім і блискавка! Він і слухати не захотів. Послухай, Франсуа…

– Знаю! Знаю! Це була помилка, і я вівся як найпослідущий дурило. Хлопці, я ж хотів якнайкраще, я...

– Ну звісно, ми тобі віримо, друже! Але наступного разу пильнуй, щоб не пошитись отак у дурні.

– Я? Та хай-но тільки хто сюди нагодиться й запропонує за нього головку капусти. Тоді ви побачите!

– Капусти! Не згадуй при мені такого – слинка тече. Ну ж бо, погомонімо про щось менш спокусливе.

– Хлопці! – озвався Карл.– Скажіть, хіба ці картини не мають вартості?

– Мають.

– Скажіть, хіба не видно, що вони високої вартості?

– Видно.

– Ця вартість така висока, що якби на них стояло голосне ім’я, їх вдалося б спродати за добрі гроші. Кажіть – так чи ні?

– Звісно, що так. Тут і сумніву бути не може.

– Я з вами не жартую – так чи не так?

– Певна річ, що так. Нам теж не до жартів. Але що з того? Ми ж тут нічого не вдіємо.

– А ось що вдіємо – ми поставимо на них голосне ім’я.

Жвава балачка вщухла. Всі отетеріло втупилися в Карла. А то що за чудасія? Де ми візьмемо голосне ім’я? Хто нам його дасть?

Карл сів і сказав:

– Я хочу запропонувати одну річ. По-моєму, це єдиний спосіб не втрапити до злидарського притулку і, бачиться мені, спосіб цілком надійний. Ця думка спирається на численні, загальновідомі факти з історії людства. Я певен, що мій план нас усіх збагатить.

– Збагатить!! Ти часом не збожеволів?

– Анітрохи.

– Ні, ти остаточно з’їхав з глузду. Що ти називаєш багатством?

– Сто тисяч франків на душу.

– Він вочевидь схибнувся. Я так і знав.

– Так, схоже на це. Небораче Карле, ти стільки перетерпів, що...

– Карле, ковтни таблетку й мерщій завалюйсь у ліжко.

– Спочатку йому треба прикласти льоду. Остудімо йому голову, а тоді...

– Ні, краще поскручуймо йому ноги,– я вже давно помітив, що на розум він не бистрий, зате ноги...

– Чи не заціпить вам нарешті! – люто заревів Мілле.– Дайте чоловікові сказати. Ану ж бо, Карле, розтлумач свій план. В чому його суть?

– Отже, замість вступу я ласкаво зверну вашу увагу на загальновідомий факт історії людства, що багатьох великих митців за життя не визнавали. Це траплялося так часто, що я насмілився виснувати якийсь загальний закон. Згідно з ним, кожного незнаного й обійденого великого маляра мають визнати і таки конче визнають, а за його картини даватимуть добрі гроші тільки по його смерті. Тож мій план такий: ми кинемо жереб – один із нас муситиме померти.

Останні слова прозвучали так спокійно й так несподівано, що ми не встигли й ворухнутися. А тоді знявся дикий гармидер: усяк уділяв ради – лікарської ради, як оздоровити Карлову хвору голову. Терпляче виждавши, поки веселий гамір ущух, Карл розгорнув свій план далі.

– Атож, один з нас муситиме вмерти, вмерти, щоб урятувати самого себе й інших. Ми кинемо жереб. Кому випаде жереб – той стане знаменитим, і всі ми забагатіємо. Цитьте, цитьте, не заважайте, я знаю, що кажу. Ідея полягає ось у чому: той, кому судилося померти, протягом трьох місяців повинен малювати вдень і вночі, якомога примножуючи запас своїх творів,– але не картин, ні. Це мають бути дрібні начерки, шкіци, етюди, фрагменти етюдів, не більше десятка мазків на кожному – видима річ, зовсім безглузді, але неодмінно його руки