Читати книгу - "Таємниці розкриває санскрит, Степан Іванович Наливайко"

суто кшатрійське, воїнське ім'я, воно дається тільки представникам воїнського стану, а брахманам, вайш'ям та шудрам не дається. Ім'я Махіпа (мовою хінді — Махіп) і сьогодні поширене чоловіче ім'я, його, наприклад, має відомий індійський прозаїк Махіп Сінх, виходець, як про це свідчить прізвище Сінх — «Лев», з войовничих пенджабців.

Ім'я Махіпа складається з Махі+па, де Махі — «земля», «країна», а па — «захисник», «охоронець»(СРС, 359, 506). Тобто махіпа дослівно означає «захисник, охоронець землі/країни», іншими словами, «правитель», «володар», «князь», «цар», отже, й «гетьман». Що передає основну функцію воїнського стану — захищати свою країну, народ, землю. Компонент — па сходить до індоєвропейського па — «охороняти», «захищати», «берегти», яке наявне в українських пан, пані, панна та інших словах. Па має синоніми — пала, — палак, — паті, які зі словом махі творять важливі соціальні терміни й поширені імена. Ці синоніми мають <167> паралелі й на українському ґрунті. Санскритське палак, що має і значення — «воїн», «цар»(СРС, 392), у формі — полк бачимо в князівських іменах Святополк та Ярополк; перше ім'я означає «Захисник світу», а друге — «Бик-захисник», де Яр — споріднене із санскритським вар «муж», «самець», «бик»(СРС, 565). А бик — суто воїнська категорія; боги, царі та могутні воїни найчастіше порівнюються саме з биком, як, скажімо, в «Слові о полку Ігоревім» князі означаються яр-туром чи буй-туром. Історія знає скіфського царя Палака і його столицю Палакій біля теперішнього Сімферополя на городищі Керменчик. Античні історики знають і скіфське плем'я пали, а на південному березі Чорного моря, навпроти Криму, давню державу Пала. Що спонукає уважніше придивитися й до етнонімів поляни й поляки.

Індійська історія знає цілу царську династію — Пала, яка у VIII–XII ст. правила на сході Індії — в Бенгалії та Біхарі. Кожен з її 18 царів мав у своєму імені компонент — пала, тотожний — па. Засновником династії був Гопала, дослівно «Захисник землі». Найвидатнішим представником династії був Дгармапала — «Захисник віри/дгарми», що уславився заснуванням знаменитого буддійського монастиря й університету у Вікрамашілі, сьогодні визначного наукового центру. Ще одним представником цієї царської династії був Махіпала, ім'я якого тотожне імені Махіпа.

Компонент Махі- є в багатьох термінах на означення царя: махіша, махішвара, махінатха, махібгуджа, махікшіт, махібгріт тощо (СРС, 506); чимало з них сьогодні — популярні чоловічі імена. Він входить також в імена й епітети божеств та міфологічних персонажів, які виявляють стосунок до України, найперше Вішну та його земних іпостасей — Рами й Крішни. Вішну входить до трійці верховних індуїстських божеств — трімурті, чиїм символом є тризуб. Вішну усоблює в ньому ліве вістря, бо ліве стосується саме землі та людей, а Вішну — захисник, охоронець світу, Всевишній; він час від часу спускається на землю в подобі тварини чи людини, щоб очистити її від зла й відновити лад і справедливість. Праве вістря в тризубі уособлює бог-творець Брахма, а середнє — бог-руйнівник Шіва; він же іконографічно й зображається з тризубом. Поклоніння всім трьом божествам на різних рівнях простежується в Україні. Божества Вишень і Кришень згадуються у «Велесовій книзі», писаній волхвами у ІХ ст., за понад сто років до прийняття Володимиром християнства. Прізвища Вишень і Кришень досі побутують серед українців, а на Черкащині навіть є місто Вишнопіль.

Тож Вішну має епітет Махідгара — «Земледержець», який сходить до давньоіндійського міфу про третю аватару (втілення) <168> Вішну. Коли під час потопу землю вкрила вода, Вішну прибрав подоби велетенського вепра, пірнув на дно океану, могутніми іклами підійняв землю й укріпив її так, щоб вона ніколи не занурилася знову. За цей подвиг Вішну отримав епітет Вараха, тобто «Вепр». Що відбилося згодом у назвах (Варахамула, Варахакшетра), іменах (Варахаміхіра, Варахасвамін, Варахагірі); останнє ім'я, зокрема, мав президент Індії в 70-ті роки — Варахагірі Венката Гірі; це ім'я дослівно означає «Вепр-гора» і сходить якраз до цього міфу про велетенського, як гора, Вішну-Вепра.

Доречно згадати, що вепр, поряд із биком, — символ чоловічої снаги і бойової могутності та відваги. Вепра глибоко шанували давні кияни, він був улюбленим об'єктом князівського полювання, веприну врочисто споживали на бучних князівських бенкетах. У похованнях Подніпров'я часті кабанячі ікла-амулети та щелепи з іклами. Поширений і зараз звичай колоти свиней на Різдво має цілком певне обрядове значення. Про поклоніння вепрові свідчить рясна «вепряча» гідронімія у водозборі Дніпра (СГУ, 97, 225, 441, 489 тощо).

Вепр надзвичайно поширений символ в іранців. У їхній міфології бог перемоги Веретрагна постає в подобі вепра — могутнього, гостроіклого і нестримного в бою. Іранське Веретрагна та індійське Врітрахан (досл. «Убивця Врітри») означають спільне індоіранське божество — Індру, котрий на іранському терені зберіг лише його епітет Веретрагна; цей епітет відбиває ще рігведійський міф про битву Індри зі злим демоном Врітрою, збережений в українських веснянках. На це понад сто років тому звернув увагу ще Іван Нечуй-Левицький у праці «Світогляд українського народу» (1876).

Індра в українському фольклорі виступає як Громовик-воїн (Іван Княжевич, Йван Громовик), Громовик-пастух, а Врітра — як злий цар Ворот або Воротар. Матір'ю Врітри була водна богиня Дану, тотожна українській Дані. Причому гімни «Рігведи» свідчать, що Індрі в його перемозі над Врітрою допомагав Вішну, а перемога Індри над Врітрою символізує настання Нового року, перемогу добра над злом, світла над темрявою, пробудження природи до життя після зими.

Вепр, поряд із биком та жеребцем, — символ родючості й снаги. У міфології балтійських слов'ян велетенський вепр із білими іклами з'являється з морських вод щоразу, коли їхньому священному місту Ретра загрожує якась небезпека. Цілком можливо, що назва слов'янського міста пов'язується з Врітрою або Рудрою, який тотожний слов'янському Родові і який дав назву літописному місту Родень у гирлі Росі біля Канева.

Епітети Махісута, досл. «Народжена землею», та Махіпутрі, досл. «Дочка землі», має Сіта, кохана дружина царевича Рами, кот<169>рий теж є втіленням Вішну, сьомим за ліком. І Сіта, і Рама — герої «Рамаяни», давньоіндійської епічної поеми, яка цікава для українця не тільки як високохудожній витвір індійського генія, але й як унікальна історична пам'ятка, ті чи інші реалії якої мають численні аналогії в українському фольклорі, звичаях, обрядах, уявленнях. Ці епітети Сіти й собі сходять іще до ведійських часів, коли вона шанувалася як богиня ріллі й дружина Індри, що означається «господарем поля».