Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

У червні місяці літа 1534-го Димитр Вишневецький з Івасем Вогневиком приїхали з Варшави до литовського замку князя Корибута, щоб вшанувати покійну пані Стефанію: вона померла після потрясіння, яке пережила, побачивши посаджених на кіл литвинів — утікачів з князівських земель. Про теє старий володар княжичу не казав, проте Димитр якось почув страшну вість від охоронців і кілька днів ходив по замку сам не свій, навіть підняти погляд на князя йому було тяжко.

За тиждень Вишневецький звелів готуватися до далекої подорожі на Україну, до Лубен. У прибалтійському родовому гнізді залишався молодший син Михайло, а Димитрові настала пора передати володіння понад Сулою.

Валка рушила в останні дні червня. Над литовськими землями вирували грози. Шляхи розгасли, коні ледь-ледь тягли важкий ридван Корибута, а хлопці відривалися від охорони і мали можливість говорити відверто й досхочу.

Між темно-синіми хмарами блиснуло сонце, праворуч над обрієм запалахкотіла райдуга-веселка, та не одна, а семеро чарівних небесних брам. Димитр захоплено вказав у той бік рукою.

— Поглянь, Івасю! Невже дарма Господь дає такі знаменні знаки? Маємо увійти в ту славу або до смерті топтати багнюку остогидлого життя...

— Я не збагну твоєї поетики, — озвався Вогневик. — Кажи ясніше!

— Чого ж тут пояснювати? — скипів княжич. — Ми завершили освіту в Європі, можемо тримати шаблю в руці. А далі що? Бенкети з дурною шляхтою, розправи над беззбройним людом, розбрат і чвари за той чи інший шматок землі? А тим часом південь України шматують кримчаки й турки, безкарно ведуть в полон тисячі наших людей! Ти хіба забув про заповіт Вітра-в-полі?

— Не забув, — зітхнувши, одвітив Івась. — Але ж, Димитре, що ти скажеш князеві? Гадаєш, що він відпустить тебе за пороги?

— Не відпустить! — згодився Димитр. — А тим паче тепер, коли воліє, щоб я став його спадкоємцем. Ха-ха! Син розбійника, козака — володар людських душ і земель!..

— Тихо! Почують!

— А, пусте! Не варто роздумувати над облудними проблемами, Івасю! Прибудемо в Лубни, розглянемось, що та як... і в путь! Старий Корибут доки отямиться, а ми вже будемо на Хортиці!..

— Дай Боже, дай Боже!..

До Лубен прибули на початку липня. Буйні жита наливалися добірним зерном, обабіч шляху красувалися діброви й сади, а поміж ними чепурні білесенькі хатки.

— Справжній Едем, — мовив Димитр, оглядаючи розкішні краєвиди. — А доста ногаям пролетіти над землею — і Господня краса стає пусткою. Невже не знайдеться сили, щоб навіки загнуздати руїну?

У замку князя Корибута вже чекали. Знаючи панські звичаї, управитель приготував багатий бенкет, запросив довколишніх дрібних шляхтичів. Гості кружляли меди та вина, проголошували «віват!» володареві краю, вихваляли його мудрість і силу, багатство і достойних синів. А Димитр з Івасем, віддавши належне гостям, тихенько вислизнули із замку і верхи подалися до Ведмедівки, маючи надію зустрітися з незабутніми людьми — Тайнооком та Вітром-в-полі.

Хуторяни з подивом проводжали захопленими поглядами двох ставних вершників, вбраних у розкішні кунтуші та шапки з барвистим пір’ям. Тини затріщали від дівчат, котрі де й взялися, виглядаючи з-за кущів. Хлопці з тривогою наблизилися до землянки, що майже потонула в бур’янах. Прив’язавши коней до тину, ступили на густий моріг. Здавалося, що по цьому подвір’ї вже давно не ходили люди. Проте з відчинених дверей почулося кахикання, на порозі з’явилася похилена постать в полотняній сорочці та штанях. Сива-сивесенька голова, худющі руки, невидющі очі, втоплені в простір.

— То ти, Івасю, — тихо запитав старий співець.

— Батьку! Батьку! — заридав Вогневик, обнімаючи кобзаря. — Що ж з вами діється?

— Літа, літа, — усміхнувся Тайноок, проводячи пальцями по обличчю юнака. — Ого! Вуса відростив, справжній козак! А то ж хто з тобою? Чи не побратим Димитр?

— Вгадали, вгадали, батьку! — озвався княжич, і собі обнімаючи кобзаря. — Прибули нині до Лубен і одразу вирішили провідати своїх...

— Спаси Біг, спаси Біг, — витер сльозу на щоках Тайноок. — Серця ваші не згасли у далеких землях...

— А він... чи побачу я його? — з тривогою запитав Димитр.

— Пізно прибув, — похилив голову кобзар. — Пізно, синку. Загинув мужній лицар Вітер-в-полі. Славний бій був за Черкасами. Хлопці добряче пошарпали татарву, та й самі отамана втратили. Поховали його в степу на могилі...

— Де його могила? — палко скрикнув Димитр. — Я волію побути там...

— О гарячий хлопче! — погладивши княжича по голові, мовив Тайноок. — Не пора нам вирізняти могили — хто де лежить. Вся земля Українська — кривава рана, велика могила. Квилить вона, плаче, прохає захисту.

— Ти чуєш, Івасю? — стиснув побратимову руку Димитр. — Ти чуєш?

— Чую, брате!

— Еге! — задоволено мугикнув кобзар. — Чую, що ви й самі вже дозріли, не розпорошили душ юнацьких на панських базарах! Слава ж тобі, Господи! Заходьте ж до моєї убогої землянки, спробую ще вам заспівати... може, востаннє... Вже людям не співаю, голос пропав... А вам — треба! Особливо тобі, Івасю, щоб не забував кобзарського ремесла... Сідайте ж, де бачите, та відкрийте душу... Тайноок добув зі струн дзвінкий акорд, потім пробіг, пролетів старечими пальцями над ветхим деком кобзи, зроджуючи тривожно-грізну мелодію нової думи.