Читати книгу - "Місто уповільненої дії, Анатолій Дністровий"

випадках, коли приходять вони. Через зимовий холод сплю одягнутим у светрі й спортивній шапці, зранку мій ніс, який залишається єдиним «неодягнутим» органом тіла — синій, як шнобель у пияка. Підкидаю дрова, хата за кілька годин добряче прогрівається (тепла вистачить аж до ранку), прикурюю й слухаю їхні голоси. Деякі з дівчат голосно читають вірші, я уважно вникаю у слова, але через думки ніяк не можу зосередитися. Мені подобається бути з ними. Вони говорять про сучасну літературу, сперечаються, раптом кличуть мене. Я викидаю недопалок і сідаю між ними. Одна з них, — здається, Марійка (моя дурнувата звичка забувати імена колись підведе) — несподівано запитує:

— А що ти читаєш?

Не знаю, що їй сказати. Виправдовуюсь: на превеликий жаль, мало обізнаний із сучасною літературою, бо люблю середні віки. Що я читав? З поезії — лише «Божественну комедію» Данте (таке можна написати тільки добряче дьорнувши — думаю про себе).

— Ми це будемо проходити на третьому курсі, — каже одна зі сцикух і трохи дивно дивиться на мене. Я вмикаю легку повільну музику, запалюю свічки. Танцюю з ними по черзі, від кожної пахне парфумами: солодкими, гострими, насиченими, геть негодящими. Від цього болить голова. Коли вони нарешті вирішують звалювати, я відчиняю вікна — аби провітрити помешкання, бо не люблю спати в приміщенні із «післязастільними» запахами. Проводжаю дівчат на центральну площу, де вони розповзаються по своїх барлогах, сідаю з Олею в автобус і ми їдемо до неї.

— На Новий рік ти поїдеш? — запитує вона зі смутком.

— Ми вже про це говорили…

— Так ти не передумав? — захоплено вигукує.

— Ні.

Вона притискається до мене щокою, я відчуваю, яка вона холодна від морозу, хочеться, щоб автобус їхав якомога довше. Оля розповідає, які страви готуватиме на свято. Ми рівно дихаємо, випускаючи з носа пару. Це мене трохи смішить і я кажу, що ми схожі на двох маленьких дракончиків.

10

Зранку отримую лист від Бідона, який для мене стає несподіванкою. З перших же слів — «Професор, привіт» — у мене починається мігреневий настрій і хочеться вити. Він пише, що адресу дістав у Маман, що вона за мене дуже переживає і не знає, як я даю собі раду серед чужих людей. Радісно й натхненно, щоправда з жахливими граматичними та стилістичними помилками, повідомляє про своє одруження з Романною, називає себе «найщасливіиюю людиною в нашій країні», бо «має все необхідне для життя».

Що означає: мати все необхідне для життя? Невже можна знати, що «необхідно»?

Бідон ділиться своїми планами на майбутнє, видно, що з нього вийде комерсант чи підприємець (гроші ніколи його не цуралися).

Отже, Рома з ним.

…(!!!).

Я заплющую очі і нічого не бачу… Хочу уявити обличчя Роми, але нічого не виходить. Сиджу на ліжку, як відморожений, лише ліниво повзу очима по предметах кімнати і нічого не думаю, наче в голові моїй — повне спустошення — без кольорів, без думок, без контурів — нічого виразного. Кілька разів перечитую цей безглуздий лист і шукаю відповідь на запитання «чому?».

«У нас скоро буде дитина. Рома дуже щаслива».

Вона дуже щаслива!

Звечора йду на телеграф, кілька разів набираю номер Роми, але в неї зайнято. Одного разу — ще на початку листопада — я телефонував до неї у суботу і вона підняла слухавку. «Алло?», «алло?», «говоріть» — чув її голос, але так і не наважився розпочати розмову, і врешті — гудки.

Виходжу з приміщення, в найближчому кіоску купую пиво й сідаю на лавці в невеликому парку біля Миколаївського собору. Згадую нас, але її не бачу. Те, що в моїх спогадах має бути на її місці, більше схоже на порожню, тьмяну оболонку з ледве зримими контурами Роми. Це навіть не спогад про людину, а спогад про неприємну пляму, яка мені до тепер ще трохи болить. Повз мене проходить гурт сцикух (о такій порі вони сповзаються. наче таргани, в міський будинок культури на скачки), шумлять і невдовзі знову покидають мою тишу. Я залишаюся на місці і не знаю, скільки часу вже тут сиджу. Повертаюся на телеграф, стовбичу у черзі — підвалило кілька студентів. Черга поволі розсмоктується, нарешті мені дають номерок на телефонну кабіну. Набираю, йдуть гудки виклику.

«Алло» — чую жіночий голос, але через шум не можу зрозуміти хто говорить.

«Добрий вечір. Будьте ласкаві, покличте Рому».

«Це я».

«Привіт», — ледве видавлюю й одразу згнічуюсь, бо мене наче проймає морозом. Я ніколи не думав, що наша розмова після розлуки може так розхвилювати.

«Хто це?»

«Олег».

«Ти?»

«Як поживаєш?»

«Добре, що ти зателефонував, — перебиває мене бадьорим і ніби захопленим голосом, — я маю тобі сказати одну новину».

«Да? Давай».

«Словом… як би це сказати? Ну… тільки ти не переживай…»

«Не переживати?»

«Да! Я… я… Олег, я не знаю, від кого у мене буде дитина».

«???» — від цих слів відчуваю мороз по шкірі.

Шєт!

Шєт! Шєт! Шєт!

Звідки на світі беруться такі потвори, що вриваються в наші життя, наче торнадо на узбережжя Америки? Що це за диявольські жарти? Я ж із нею закрив усі файли?

«Я вже на шостому. Доганяєш?»

«Да… тобто… — ні» — мій голос тремтить, наче перелякана дитина.

«Ти особливо не шифруйся. Я рахувала дні, прикидала, словом, ти — можеш бути батьком. Хочеш бути батьком? — регоче вона і додає, — Олег, хочеш? Чи, може, слабо?»

Пауза.

«Чого мовчиш? Боїшся?» — сміється вона.

«Я навіть не знаю…»

«Дурник, не бійся. Хай це буде наша маленька таємниця», — знову сміється вона; в мене таке враження, що в неї поїхала планка, — баби деколи здатні втрачати здоровий глузд і нести повну лажу, поки в їхніх мозках все не стане на свої місця.

…наша маленька таємниця… — пересихає мені в горлі.

Ми ще трохи розмовляємо, певно, вона сама вдома, бо трохи кокетує, поводиться розкуто, згадує окремі епізоди з нашого інтимного життя, навіть мого маленького друга, як він її завжди слухав і виконував усі накази.

Прощаючись вона несподівано каже:

«А знаєш, я рада, що дитина буде твоя». І кидає слухавку.

Господи…

Додому повертаюся вбитим: мене щойно викрутили, як випрані штани.

На тарілці кілька днів лежать булочки, які принесла Оля. Ними можна забивати в стінку цвяхи. І як людям не набридає щодня пекти булочки? Від цього ж може поїхати дах…

Мляво повечерявши (яєчня так і не полізла в пельку), знову