Читати книгу - "Маленькі дикуни"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Яне, ти?
То Калеб пішов йому назустріч. Ян тремтів усім тілом.
— Що сталося, хлопчику? Я чув, що там щось відбувається…
— Н-не-не знаю, — заїкався Ян. — Щось сталось на… на мо-мо-гилі.
— Там і справді щось було, — занепокоївся Калеб. — Повертаймось у табір.
Коли вони вибрались на мічену стежку, Ян вже трохи заспокоївся. Калеб пішов попереду.
Ян нарешті спромігся вичавити із себе:
— Я маю камінь і написав на могилі своє ім’я.
— Молодчина! Ти справжній сміливець! — захоплено вигукнув Калеб.
Вони дуже зраділи, коли побачили вогонь у тіпі. На галявині Калеб з Яном голосно закричали:
— Оху-оху-оху-у-у!
З тіпі долинула така сама відповідь. Крик сови в індіанців слугував за нічний сигнал.
— Ян із честю витримав випробовування. Тепер він заслуговує на гранд ку! — оголосив Калеб.
— Якби я пішов, — вставив Гай, — то впорався б не гірше за Яна.
— Можеш іти хоч зараз!
— Навіщо, коли там уже немає каменя?
— А ти зроби, як Ян — напиши своє ім’я на могилі.
— Відчепись, — відмахнувся Гай, — пізно вже щось доводити.
Друзі одразу ж стали вимагати всіх подробиць. Вони повсідались навколо багаття і стали слухали розповідь Яна.
— То що, Гаю, ідеш на могилу? — запитав Ян по завершенні своєї оповіді.
— Відчепись! — буркнув Гай. — Завівся, не спиниш!
Калеб уже збирався йти додому, як Ян запропонував:
— Містере Кларку, може, переночуєте в нас? У Гая он яке широченне ліжко!
— Маєш рацію, я залишуся, — пізно вже.
XX. Білий револьверПісля сніданку Великий Дятел запропонував усім піти на могилу.
— Перевіримо, чи справді Ян написав своє ім’я на камені. Може, він нашкрябав його на спині якої-небудь корови, а їй це було не до шмиги, від чого бідолашна тварина голосно протестувала?
На поверхні могильної плити нерівним почерком, але цілком розбірливо було написано: «Ян».
— Ну й почерк! — вигукнув Гай.
— Молодчага — палко мовив Сем. — Я навряд чи спромігся б на такий подвиг.
— А я спромігся б! — похвастав Гай.
— Тут я перейшов канаву — ось мій слід у багнюці! А звідти я почув крик. Подивимось, чи залишають привиди сліди. Гляньте, мерщій! — вигукнув Ян.
В багнюці, у канаві, видно було сліди дорослої людини. Вона, очевидно, впала ниць. Очевидно, він упав на руки, бо на землі залишились відбитки його долонь.
Раптом гострозорий Гай помітив якийсь предмет. Він підняв його — всі побачили револьвер із білою рукояттю.
— Дай-но гляну, — сказав Калеб.
Він витер з револьвера грязюку. В очах його спалахнули вогники.
— Це мій револьвер. Він зник у мене разом з речами та грошима.
Калеб оглянув зброю з усіх боків і промовив задумливо:
— Дивно!
Потім похитав головою, і повторив:
— Дуже дивно.
Більше нічого цікавого вони не знайшли і повернулись у табір.
На зворотному шляху Калеб весь час про щось напружено думав. А коли вони наблизились до хатини бабусі Невіль, Калеб зупинився й сказав:
— Я зайду сюди. Скажи, Яне, а ти сам не горланив минулої ночі?
— Ні, і слова не зронив! Я трохи нашумів тільки, коли потягнув камінь по надмогильній плиті.
— Гаразд. Я ще заскочу до вас, — сказав Калеб і пішов до хатини.
— Доброго ранку, Калебе! — радісно привітала його стара жінка. — Заходь, заходь. Сідай, будь ласка. Як поживають Саріанна та Дік?
— Мабуть, непогано, — з гіркотою в голосі відповів старий. — Скажіть, бабусю, ви певне, чули історію про могилу Гарні?
— Господи Боже мій, для чого це тобі? Я знаю історію Гарні, а минулої ночі я чула його самого. Перелякалась так, що й досі мене колотить.
— Що ж ви чули, бабусю?
— Такий вереск стояв, наче з пекла! Собака й кішка перелякались до смерті, а стара корова перескочила через тин, аби тільки скоріше у хліві сховатися.
Калеб уважно слухав знахарку.
— Бабусю, а ви чули, що в місті минулого тижня когось обікрали?
— Та ти що! — вигукнула вона, сплеснувши руками. — Кого ж обікрали?
— Здається, Джона Еванса.
— Джон від цього не збідніє. А от коли до мене вдерлися розбійники, то я їм швидко мізки вправила. Вони, бісові діти, самі добре знають, у кого водяться гроші, я тоді саме корову збиралась продавати.
— То коли вас обікрали, бабусю?
— Обікрали? Я не казала, що мене обікрали! Я сказала «вдерлися»! — по цих словах стара хихикнула. — Вони мене не скривдили.
І бабуся Невіль докладно розповіла про те, як до неї вдерлися два злодії, коли пішла чутка, ніби вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленькі дикуни», після закриття браузера.