Читати книгу - "Маленькі дикуни"

Гарні проїжджають возом, він починає дуже голосно стогнати. Хто почує цей стогін, мусить висловити бідоласі щире співчуття, інакше йому загрожуватиме страшна біда. Калеб нагадав хлопцям легенду про Гарні, причому розповідав її дуже виразно, бо легенда, мабуть, справляла велике враження на нього самого.

— Я покладу цей камінь за плитою в узголів’ї Гарні, — сказав Калеб, — і вночі пошлю тебе по нього. Підеш?

— П-пі-іду, — пробелькотів Третій Вождь без особливого ентузіазму.

— Цікаво, як Гай піде вночі, якщо він уже зараз здувся? — зауважив Дятел.

— Я прив’яжу до камінця мотузок, щоб тебе перевірити.

Серед ночі хлопчиків розбудив голос знадвору й дряпання палицею по брезенту.

— Гей, хлопці! Гаю, Яне! Гаю!

— Хто там?

— Це я, Калеб Кларк! Так, Гаю, зараз пів на дванадцяту. До півночі ти встигнеш відвідати могилу Гарні й принести камінь сюди. Якщо зіб’єшся з курсу — йди на стогони, тоді точно прийдеш до могили.

Калеб говорив хрипким шепотом, удаючи, що йому самому страшно.

— Та, та, та… — забелькотів Гай, — зараз не видно дороги.

— Гілко, а як же гранд ку? За свою мужність ти отримаєш перший у житті гранд ку! Я чекатиму тут твого повернення.

— У таку темінь я не побачу каменя. Я не піду-у-у.

— Боягуз, — прошепотів Калеб.

— Я не боюсь, але навіщо йти, коли точно знаєш, що не знайдеш тієї клятої могили вночі? От буде місяць-повня, тоді й піду!

— То, може, знайдеться інший сміливець, котрий збігає за каменем?

— Я піду! — в один голос відповіли Перший і Другий Вожді. Втім, обидва сподівались, що піде не він.

— Що ж, Яне, нехай ця честь випаде тобі, — прорік Дятел.

— Охоче зроблю це, але ж ти старший за мене, хіба я можу так нахабно лізти поперед тебе? — і собі спробував виплутатись із непростої ситуації Маленький Бобер.

— Що ж, тоді визначимо за соломинками.

Сем знайшов довгу соломинку, а Ян тим часом поворушив жар, щоб розгорівся вогонь. Сем переламав соломинку на дві нерівні частини й затиснув їх у кулаці.

— Хто витягне довшу соломинку, той і піде.

Ян знав, що коротку соломинку висовують вище, тому він став витягувати ту, що вища. Йому здалося, що соломинці не було кінця. Сем розкрив долоню — в нього лишилась коротка соломинка.

— Тобі йти. Щасливець! — вимовив Сем із явним полегшенням.

Якби можна було якось відвертітись, Ян обов’язково скористався б такою нагодою. Гордість, а не мужність не дозволяла йому відмовитись. Намагаючись зберігати спокій, він став одягатись. Його руки помітно тремтіли, коли він зашнуровував черевики.

Калеб чекав біля тіпі. Коли він побачив, що Ян збирається йти, старий по-батьківськи обняв його зі словами:

— Молодчина! Ти справжній сміливець! Я проведу тебе до узлісся і почекаю, поки ти повернешся. Йди попід огорожею до молодого в’яза, потім відрахуй чотири межі — побачиш велику білу плиту, за нею і лежить круглий камінь. Мотузка перекинута через плиту, ти її легко намацаєш. Ось тобі про всяк випадок грудочка крейди. Якщо мужність тебе зрадить, познач на огорожі, до якого місця ти дійшов. Стогони — звичайнісінькі вигадки, ти їх не почуєш. Твоє головне завдання — позбавитись страху.

— З цим важче впоратися, але я піду.

— От і молодець! — вигукнув старий мисливець. — Справжній сміливець той, хто йде попри страх. Тільки в такий спосіб можна позбутися страху.

Так за розмовою вони вийшли з лісу.

— Скоро північ, — сказав Калеб, запаливши сірника й поглянувши на годинник. — Іди, а я тут почекаю.

І Ян пішов. Він старався йти попід огорожею, щоб не збитися із шляху. Ось уже півдороги. Навколо була мертва тиша, тільки, якщо прислухатися, можна було розчути писк польових мишей. Раптом у темряві, справа від дороги, Ян почув шарудіння й побачив щось біле. Кров стугоніла в його скронях. Він розгледів білу пляму, схожу на людську постать без голови — достоту як говориться в легенді. Яна наче паралізувало. та перегодя в ньому заговорив здоровий глузд, і він заспокоїв себе, що це всього лишень біла плита. Аж ні, біла постать рухалась! Тоді в Яна де взялась сміливість. Він замахнувся палицею, що тримав її в руках і голосно крикнув:

— Геть звідсіль!

Примара знову заворушилась. Ян намацав каменюку на дорозі й жбурнув її в білу постать. Постать відсахнулась і з важким тупотом побігла геть. І тут Ян зрозумів, що тільки-но пожбурив каменюку в білу корову бабусі Невіль.

Минуло трохи часу, перш ніж Ян поборов тремтіння в жижках. Хлопець себе заспокоював: «Якщо беззахисна стара корова лежить тут цілу ніч, то чого ж я боюсь?»

Він прискорив ходу й незабаром наблизився до узвишшя. Залишалося знайти маленький в’яз. Він пішов далі, але в’яза знайти не міг. Яна з новою силою накрила паніка — він злякався, що проминув в’яз і тепер не знайде його вночі. Що ж тепер робити? Розвернутись або йти далі? У всякому разі треба позначити крейдою на огорожі, як далеко він пройшов. Ян обережно прокрався до огорожі, щоб зробити позначку, і раптом, на превелику радість, кроків за двадцять п’ять побачив в’яз. Він одміряв від дерева чотири межі на захід і тепер знав, що стоїть прямо перед могилою. Раптом Ян наче почув якісь невиразні звуки. Він спотикнувся, підняв голову й побачив, як через дорогу біліє надмогильна плита. Коли нарешті він дістався до неї, то почав обмацувати плиту тремтячими руками, шукаючи мотузку. Мотузки не було, тож Ян вийняв крейду і написав на плиті своє ім’я. Ян