Читати книгу - "Смерть — діло самотнє"

«Ой Фанні! — безгучно стогнав я. — Ой Фанні, — голосив я, — що ти собі зробила?!»

До мене донісся ледь чутний шурхіт.

Я крутнув головою і втупив очі туди.

Диск старенького пружинного патефона Фанні ще обертався, зовсім повільно, поступово спиняючись. Але обертався. А це означало, що всього п'ять хвилин тому вона накрутила його, поставила платівку і…

І пішла відчинити двері в темряву.

Патефонний диск обертався. Але платівки на ньому не було. «Тоска» зникла.

Я кліпнув очима, а тоді…

Почулося швидке дріботіння.

То Констанс підхопилася на ноги й, давлячись, бігла через кімнату. Бігла до сітчастих дверей балкона, що дивився на захаращений мотлохом пустир, за яким здіймався Банкер-Хілл, а навскоси через вулицю була більярдна, звідки цілу ніч раз у раз долинав гучний сміх. Перше ніж я встиг зупинити Констанс, вона вискочила за двері й кинулась до балюстради.

— Констанс! Ні! — заволав я.

Та її просто занудило, й вона, перехилившись через балюстраду, вивергала із себе той давлючий клубок, і мені страшенно хотілося зробити те саме. Але я прикипів до місця й тільки дивився то на неї, то на велику гору, біля якої малими підгірками щойно стояли на колінах ми з Констанс.

Нарешті Констанс випросталась.

Я повернувся і, обминувши Фанні, не знати навіщо перейшов кімнату й відчинив білі дверці. На обличчя мені впало холодне тьмяне світло.

— Господи боже! — гукнула Констанс від балконних дверей. — Що ви там робите?

— Фанні сказала, — відповів я неслухняними вустами, — «Як щось станеться, заглянь у холодильник»…

В обличчя мені війнуло могильним холодом.

— …От я й заглядаю.

Нічого, звісно, в холодильнику не було.

Чи, власне, там було аж надто багато чого. Всілякі желе, варення, майонези, салатні соуси, маринади, стручки мексіканського перцю, солодкі сирки, булочки, масло, варене м'ясо — справжній склад холодних делікатесів. Досить було повести поглядом, щоб побачити й неосяжне тіло Фанні, й ті засоби, з допомогою яких його було замислено й неухильно побудовано.

Я знов і знов роздивлявся на все це добро, намагаючись добачити те, що мала на думці Фанні. О боже, подумав я, чого я шукаю? Невже відповідь тут, у холодильнику? Я мало не сягнув туди рукою, щоб вигребти на підлогу всі ті варення та желе. Вже аж на півдорозі спинився.

Ключ до розгадки був не тут, а коли й тут, то я його не бачив.

Я гірко, болісно застогнав і захряснув дверці.

Патефонний диск, з якого зникла «Тоска», нарешті зупинився.

Комусь треба піти викликати поліцію, подумав я. Комусь?

Констанс знову вибігла на балкон.

Мені.

Над третю годину ночі було по всьому. Полісмени приїхали, всіх опитали, записали імена, і великий будинок ураз прокинувся, неначе хтось зчинив у підвалі стрілянину, а коли я вийшов на вулицю, край тротуару вже стояв автофургон із моргу, і обслуга прикидала, як винести Фанні з помешкання, спустити сходами й повантажити в машину. Я потерпав, щоб вони не побачили в закутку ящик від піаніно, який Фанні жартома призначила собі на труну. Та вони не побачили. Одначе Фанні мала залишитись у своїй кімнаті до світанку, поки вони приїдуть місткішим фургоном і з більшими ношами.

Гірко було покидати її там саму серед ночі. Але полісмени не дозволили мені лишитися. Зрештою, це був звичайнісінький випадок, цілком природна смерть.

Коли я спускався сходами, в будинку вже зачинялись двері й гасло світло, як ото, бувало, пізніми вечорами в кінці війни, коли останній струмочок конги, геть виснажившись, розтікався по кімнатах і спливав сходами на вулицю, а мене чекала самотня прогулянка через Банкер-Хілл і вниз, до трамвайної станції, звідки я мав їхати крізь грозу додому.

Констанс Реттіген, згорнувшись клубочком, тихо лежала на задньому сидінні свого лімузина й дивилася невидющими очима перед себе. Почувши, що я відчиняю задні дверцята, вона сказала:

— Сідайте за кермо.

Я заліз за кермо.

— Відвезіть мене додому, — кволо промовила вона.

Я довгу хвилю сидів мовчки, а тоді сказав:

— Не можу.

— Чому це?

— Я не вмію водити машину, — відповів я.

— Що?!

— Так досі й не навчився. Та й потреби не було. — Язик у мене насилу ворушився, наче був свинцевий. — Коли це письменник міг дозволити собі мати машину?

— О боже… — Констанс ледь спромоглася звестись, немов людина з тяжкого похмілля. Тоді, спотикаючись, як сліпа, поволі обійшла машину й махнула мені рукою.

— Посуньтеся.

Вона сяк-так зрушила машину з місця. Цього разу ми повзли зі швидкістю десяти миль на годину, так ніби стояв густий туман і вже за два-три кроки попереду нічого не було видно.

Заїхали ми не далеко — тільки до готелю «Амбассадор». Констанс повернула туди й загальмувала саме в ту мить, коли з ресторану виходила остання суботня нічна компанія, в карнавальних шапочках і з повітряними кульками в руках. Над нами згасали світні літери реклами. Я побачив кількох музикантів, що поспішали додому зі своїми інструментами.

Констанс там усі знали. За кілька хвилин ми записались у книзі й дістали ключа від бунгало в готельному саду. Ніяких речей у нас не було, та цього ніхто наче й не помітив. Хлопець-посильний, що повів нас до нашого пристановища, дивився на Констанс так, немов ладен був понести її на руках. Коли ми ввійшли до кімнати, Констанс запитала його:

— Півсотні доларів вистачить, щоб роздобути ключа й відімкнути нам плавальний басейн?