Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"

— Що це з ним? — поцікавився генеральний директор.

— Що з тобою? — переказав Еда директорове запитання провідному технологові.

— Підігріваю екохліб теплом власного тіла до тридцяти шести градусів за Цельсієм, тобто ідеальної температури людської їжі, — пролунала відповідь. — У середньому це триває одинадцять хвилин і двадцять вісім секунд.

— У мене немає стільки часу, — відрубав генеральний директор. — І що далі?

— Повноцінний екохліб є комплексною відповіддю не лише на нестачу сировини, але й брак енергії, — пояснив гордо Станіслав. — Завдяки цій «екоїжі з футляра» кожен отримає потрібні поживні речовини, сам їх задарма підігріє до ідеальної температури. «Екоїжа» — це гігантська економія.

— Досить! — перебив його директор. — Що скаже на це головний інженер?

— Боюся, коли б це не щось із галузі наукової фантастики чи «чорного» гумору, — нещадно мовив Еда. — Бімонь постійно демонструє нам свій екохліб, давно вже описаний і в його власних попередніх розробках, і в світовій літературі. Єдина новація полягає в тому, що він цього разу нарізаний на квадратики. А чому, власне?

— Це ідеальний розмір шматочків, які можна брати пальцями просто з футляра, мов цукерку з коробки, — пояснив Станіслав. — Завдяки цьому відпадає потреба в столових приборах, яких лише в наших їдальнях щороку гайнується на шістнадцять тисяч крон.

— А тобі не спадало на думку робити з екохліба поштові марки?

— Чому саме марки?

— Бо їстівні поштові марки й папір — це було б непогано, однак це вже моя ідея! — весело підхопив Еда Роган. — Скільки невірних дружин могли б зберегти сім’ю, якби вони регулярно поїдали свою любовну кореспонденцію! Учні мусили б як покарання жувати неправильні креслення, а деякі письменники — власні книжки, що зробило б літературу дешевшою й оздоровило б книжковий ринок.

— Я протестую проти знущання з моєї праці, — почервонів Станіслав. — Праці, якою я сприятиму загальній економії.

— Але зайшов занадто далеко.

— Ну досить! — наказав генеральний директор. — Як довго працював Бімонь над цим безглуздям?

— Увесь січень.

— Позбавити його січневої премії, — вирішив генеральний директор, пошкрябавши буру виразку на руці. — Ім’я Бімоня завжди викликає в моїй уяві фізхвилини й штаб ТСЗ… Треба навантажити його справжньою роботою.

— Викинь цей непотріб! — наказав потім Еда Роган Станіславові, запалюючи сигарету «уїнстон». — Принаймні на найближчу тисячу років.

— Ти справді маєш себе за такого метикуватого? — похнюпився Станіслав Бімонь.

— А чому ж, власне, й не вважати?

На роботі з ним ще можна якось впоратися, але вдома — набагато важче. В голови комунальної квартири Станіслав перетворився на диктатора й тирана. В усіх складається враження, що якби його влада, він би з ентузіазмом, аби контролювати зростання БЗУ, щодня роздягав би нас догола або обшукував як контрабандистів.

— Роздягтись! — гаркав він на Тібора, примушуючи підстрибувати, присідати, підтягатись, і коли Тіборові товсті бурі смуги не зникали достатньо швидко, Станіслав, хизуючись перед Тіною, навалювався йому на груди й товк його руками та бив об підлогу…

В очах Тібора й Тіни палали шаленство, зненависть і жага помсти, це нанівець зводить лікування… але їм, безумовно, не слід дивуватись.

— Я думаю, Станіслав перегинає палицю, — прошепотіла Павла, що сприймає будь-яке фізичне насильство як жахливу річ.

— Це вже занадто! — голосно сказав Міхал.

На жаль, найгірші в світі вчинки чинилися дуже серйозно — і завжди з гідною подиву запопадливістю.

Країни світу борються з багатозвіром найрізноманітнішими засобами. У Скандінавії та північних районах СРСР полюбляють сауну, де температура піднімається аж до 130 °C, а БЗУ сильно розбухає, після чого його тканина повністю руйнується шмаганням березовими віниками, купанням у крижаній воді або качанням у снігу. На британських островах вживання березових віників також має вікові традиції, як і класична шкільна різка, хоча континентальна Європа віддає перевагу традиційному батьковому шкіряному ременю (а чехи — материній копистці).

Рідкісний виняток становить нюрнберзький «терапевтичний салон», де гніду недугу лікують виснажливим перехресним допитом, під час якого спрямовують яскраве світло настільної лампи просто в очі пацієнта. Є ще й т. зв. «лікувальні катівні», де за великі гроші відвідувачів підтягають пасами до стелі, прив’язавши до ніг важкі гирі.

У деяких південноамериканських країнах відкрито «лікувальні» концентраційні табори (в Чілі тощо), але вони скоріше покликані винищувати учасників руху опору диктаторськими режимами. Сумну першість у цьому, однак, тримає Південна Африка, де кольорових в’язнів запрягають у шахтарські вагонетки. «Вони ж бурі хоч так, хоч так», — цинічно заявив кореспондентові агентства Рейтер директор Папських копалень В. ван Снідерз.

Мені ввесь час нашіптували, нібито мій Станіслав щовечора роздирає у ванній на комусь шкіру. А зараз, бачу, він уже дістався до м’яса, ха-ха! — Леона Бімоньова задоволено дивилася, як Станіслав обробляє на підлозі Тібора. Тіна психує, але за хвилину й вона вже буде змушена стрибати із скакалкою. Роганам це не до вподоби, але ніхто не зважується й писнути: мій чоловік дужчий за всіх їх.

— Не бажаєш допомогти, Станіславе? Я вже змокла вся… — підлещується до нього Ріта Недомова. Ну й бестія! Бура, як мавпа в джунглях (я лише елегантно забронзовіла), вона ввесь час мотається між своїми й чужими, мов спійманий звір, і тільки чекає, коли гнідаки знову зберуться з духом… Я б не хотіла жити разом з нею. У тренувальному приміщенні вона слухняно підстрибує, але тільки-но повернеться додому — нахлебчеться води, нажереться «м’ясця» й нанюхається розчинного порошку. Нічим їй не дошкулиш, пройді!

Моєму чоловікові ТСЗ