Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

— Ні. — Сміт подивився у дзеркальце заднього огляду й вирівняв кермо. — Ніколи б не подумав, що радітиму з того, що за мною женуться кілька бронетранспортерів з альпійськими стрільцями.

Сміт увімкнув найвищу передачу і з усієї сили натиснув на газ. Шаффер обернувся й глянув крізь розтрощені задні дверцята. На дорозі можна було нарахувати принаймні три пари фар, ще дві вантажівки саме виїздили з воріт казарм, а між ними рухався танк, автобуса якому й затулили передні переслідувачі.

— Ну, радіти — не те слово. Щодо мене, то я просто в екстазі. «Тигр» — це одне, а вошиві транспортерчики — зовсім інше. — Шаффер швидко пройшов у задню частину автобуса повз Мері, Гайді та Карнебі-Джонса, які саме зводилися на тремтячі ноги, й побачив складені на задніх сидіннях ящики з пляшками.

— Шість ящиків! А ми просили лише два, — звернувся він до Гайді. — Золотко, ти мене просто ощасливила!

Він відчинив задні дверцята й почав витрушувати пляшки з ящиків на дорогу. Деякі з пляшок падали з глухим звуком у сніг на узбіччі, але автобус мчав на такій швидкості, що більшість із них розбилися на друзки.

Перша з двох передніх машин була вже за триста ярдів від автобуса, коли потрапила на розтрощене скло. Шаффер не бачив усього, що трапилося, але з того, що можна було розгледіти й почути звіддаля, наслідки були задовільні. Вогні від фар передньої машини почали кидатися в різні боки, вищання гальм долинуло навіть крізь гуркіт автобусного дизеля, а тоді пролунав гуркіт: це друга машина налетіла ззаду на першу. На мить обидві машини наче злиплися, рухаючись далі разом, потім завмерли: передні колеса першої опинились у лівому кюветі, а задні колеса другої — в правому. Фари обох машин погасли, але у світлі вантажівок, що їхали за ними, було видно, що дорогу цілком заблоковано.

— Круто зроблено! — захоплено вигукнув Шаффер. — Дуже круто, Шаффере! — І обернувся до Сміта: — Це їх затримає, босе!

— Ясна річ, затримає, — похмуро відказав Сміт. — Затримає на цілу хвилину. Шини великих вантажівок ти такими пляшками не проб'єш, а відтягти з дороги поламані машини — хвилина роботи. Гайді!

Гайді підійшла, тремтячи од вітру, що залітав тепер в усі вибиті вікна.

— Слухаю, майоре.

— Чи далеко до повороту?

— Миля.

— А до дерев'яного містка — того, що зветься, «Старим містком»?

— Ще миля.

— Виходить, три хвилини. Щонайбільше. — Він звернувся до Шаффера: — Три хвилини, лейтенанте! Встигнеш приготуватися?

— Встигну. — Шаффер уже зв'язував докупи по кілька пластикових мін. Обмотуючи їх липкою ізоляційною стрічкою, він залишав довгі кінці стрічки. Шаффер саме закінчував останню зв'язку, коли автобус, уже минувши озеро в сосновому лісі, круто звернув ліворуч, аж лейтенанта кинуло на стінку салону.

— Пробач, — крикнув Сміт, — я мало не проґавив цей поворот. Залишилося менше, ніж миля, лейтенанте!

— Без паніки! — життєрадісно відказав Шаффер, дістав ножа й почав обрізати ґноти на зарядах якомога коротше. Потім враз завмер, кинувши погляд крізь задні дверцята: зовсім близько від них мигали потужні фари, швидко наближаючись. Життєрадісність у голосі Шаффера зникла. — Ну, може, трохи паніки й не завадило б, босе. У мене для вас погані новини.

— А в мене — дзеркало заднього огляду. Чи далеко ще, Гайді?

— За наступним поворотом.

Поки Шаффер гарячково готував вибухівку, Сміт зосередився на тому, щоб зробити поворот на високій швидкості й не потрапити в кювет. І ось вони завернули, і до мосту залишилося не більше ніж сто ярдів.

Сміт подумав, що якби був вибір, то він не став би переїздити через такий місток навіть велосипедом, не те що шеститонним автобусом. Якби це ще був місток над тихою неглибокою річечкою… Але такий — півсотні футів завдовжки, вкритий погано припасованими залізничними шпалами, перекинутий через урвище у двісті завглибшки… 1 тримався місток на старих дерев'яних підпорах — таким підпорам господар не довірив би навіть столика на пікніку в садку.

Сміт увірвався на цю ветху споруду на швидкості сорок миль на годину. Загалом розумніше було, очевидно, минати цей місток якомога повільніше, але Сміт розважив так: чим менше він затримуватиметься на кожній ненадійній шпалі, тим краще.

Важкі протиснігові ланцюги на колесах жахливо загуркотіли по містку, автобуса кидало з боку в бік, наче він танцював якийсь химерний танець, а сам місток увесь здригався й тремтів. Спершу Сміт збирався зупинитись посеред містка, але тепер це виявилося неможливим. Доїхавши до його кінця, Сміт натиснув на гальма й зупинився вже на твердій землі, ярдів двадцять за містком.

Перш ніж автобус став, Шаффер уже стояв у задніх дверцятах, тримаючи дві зв'язки пластикових зарядів. Стрибнувши на землю, він подався по розхитаних шпалах до місця, де були головні підпори. Не минуло й двадцяти секунд як він примотав ізоляційною стрічкою одну зв'язку до правої підпори, перебіг на другий бік містка й примотав другу зв'язку до лівої опори. Почувши дедалі голосніший гуркіт двигунів, що наближався, він зиркнув у той бік, побачив світло від фар машини, яка саме звертала на лісову дорогу до містка, підпалив гніт на вибухівці, перебіг на другий бік, підпалив другий гніт і помчав до автобуса. Сміт уже натискав на газ, рушаючи з місця, коли Шаффер перевалився через задні дверцята, супутники втягли його до салону.

Вмостившись на підлозі салону так, що ноги звисали з вибитих задніх дверцят, Шаффер побачив, що машина переслідувачів уже за сотню ярдів від містка й набирає швидкості після повороту. На хвилю Шаффера охопив страх — він подумав, чи не задовгими залишив ґноти, адже переслідувачі виявилися ближче, ніж він сподівався. З тривожних облич у дівчат та в літнього чоловіка поруч із ним Шаффер зрозумів, що в них тепер та сама думка.

Два гучні вибухи — а за мить до них були два яскраві білі спалахи, характерні для пластикової вибухівки, — пролунали майже одночасно. Шпали та колоди полетіли на футів сорок угору, потім, наче в уповільненій кінозйомці, вниз.