Читати книгу - "Роман шукає"

до своєї зарплатні вирішили додати дещицю за рахунок «заходів», що йшли не в ногу з карним кодексом. Молоді негоціанти перепродували іноземним туристам старовинні гравюри, як вони запевняли, і їм беззастережно вірили. Оскільки серед туристів траплялися люди, які за своїм культурним рівнем не набагато переважали негоціантів, гравюри охоче купувалися. А що вже в міській бібліотеці з видань Брокгауза і Єфрона позникали ілюстрації, то стаття Кримінального кодексу передбачала незначне покарання. Вони мало чим ризикували.

— Та ми на цьому й не попалися. А якби нас тоді зупинили, то не сталося б і подальшого, — підсумував Волощук із докором, так, ніби в їхньому шахрайстві винуватцями були полковник Іванов, капітан Сидоренко і я, бо надто пізно їх застукали.

Та, може, в його словах було більше слушності, ніж гадав цей молодий сучий син. Треба-таки їх, попри все, ловити одразу. Як каже моя мама: «Бий бика в потилицю, то й роги виростуть».

Заклавши певні економічні підвалини в свій бізнес, вони почали не тільки продавати, але й скуповувати. Валюту. На цьому грунті вони й злигалися з покійним Байраком. А той Петручок, який, за висловом Валерія Волощука, «на Байрака працював», тільки видає себе за божевільного, а насправді «дурня клеїть». Ще й обікрав небіжчика.

— Яким способом?

— Та дуже просто, — знизав плечима Волощук. Він, мабуть, був переконаний, що мені вже все давно відомо. — Коли дід захворів, — він називав Байрака «дідом», — ми якраз пішли до нього додому. Бо він нам ще раніше обіцяв гешефт. А там кажуть, що він у лікарні. Ми його провідали, ще й пляшку йому прихопили, яблучок квашених. Зрадів він дуже і каже нам, що передав він тому пришелепкуватому Петручкові вісім «жовтяків» для реалізації. А Петручок ховається, хоч сам у цій же лікарні працює. Дід, ризикуючи здоров’ям, ходив до того Петручка, просив його честю, а той одбріхувався. Може, через це ще більше застудився і помер. То він і нас просив, щоб ми з Петручком поговорили.

— Ви й раніше були знайомі з Петручком?

— Ну не так, щоб дуже знайомі, але зустрічалися.

За його словами, ніяких екзекуцій Петручкові вони вчиняти не збиралися. Хіба що натерти пику й примусити повернути «жовтяки».

— Кому повернути?

Волощук зам’явся, знітився.

— Та нам повернути, — признався він нарешті. — Скільки нам за це дадуть?

Як і годиться в таких випадках, я сказав, що строк визначає суд, але якщо вони й надалі говоритимуть правду, то це зарахується їм на суді, як обставина, що пом’якшує провину.

— А звідки брав червінці Байрак? — спитав я.

— Хоч що хочте з нами робіть, а цього ми не знаємо, — гаряче запевнив Волощук.

Олег Петрищев був менш балакучий, але розбіжностей з тим, що говорив його товариш під час допиту, я не помітив. Так само, як Волощук, він спитав, «скільки їм дадуть», і так само сказав, що їм невідомо, звідки взяв червінці Байрак. Та все ж я з ними морочився аж до вечора. Встановив, що «гангстерам» уже й дим маріхуани знайомий, тож недарма вони за грошима ганялися. Але ж про Байракові зв’язки вони нічого сказати не могли…

А ввечері ми з Людою здійснили родинні відвідини — пішли до мого брата-світила, професора Пуз. На відміну од прізвища татового, маминого й мого — його прізвище не відмінялося. Хоч як дивно, на Люду мій знаменитий брат не справляв такого великого враження, як годилося б. Це тому, що Федя — терапевт. А Люда колінкує тільки перед хірургами.

Якби спробувати зобразити графічно ставлення до мене чотирьох Федорових синів, то вийшов би такий химерний графік, де крива то стрімко злітала б угору, то катастрофічно падала б донизу. При цьому найвища точка злету припала б на той час, коли я їздив по вертикальній стіні на мотоциклі. Небожі й досі розповідають про це однокласникам, ті не вірять, і тоді хлоп’ята носять до школи афішу, що й досі в них зберігається.

Службу мою в міліції племінники сприйняли досить схвально. Не могли вони тільки зрозуміти, чому це я, маючи всі можливості й права носити зброю, приходжу до них без свого пістолета. Я мав необережність колись навчити їх кільком прийомам самбо. І ось тепер вони всі четверо повисли на мені, прагнучи звалити з ніг. Особливо старався найменший — Ромась. Його назвали на мою честь. Це про нього моя мама казала, що він «викапаний Роман», і звучало це досить осудливо. Дивна річ: цей хлопчисько в нашій родині перший, що не боїться мами. Я маю на увазі нашу маму, а його бабусю. Спочатку мені здавалося, що він за характером шибайголова, одчайдух. Та потім я побачив, що річ не в цьому. Чому, власне, ми всі її побоюємось? Мабуть, через її розум, через її здатність одним словом стягти з людини машкару, зруйнувати повітряні замки, які вона тижнями зводила. У великому розумові, мабуть, завжди є щось руйнівне. А Ромась до всього цього був цілком байдужий. Він звик. Над ним були три старші брати, та ще й батьки, і вся ця надбудова запозичила від моєї мами здатність не пропускати повз увагу жодної дурниці.

Я боровся із хлопцями на килимі, Федя оберігав від нас сервант, а Люда із Світланою жваво обговорювали паризькі моди, бо брат із дружиною щойно повернулися з Парижа. Потім я підморгнув Феді, і ми з ним пішли на кухню — усталене місце конфіденціальних бесід у цій квартирі.

— Слухай-но, професоре, — сказав я. — Цього разу звертаюся до тебе, так би мовити, в приватному порядку…

— Щось у Люди не так? — занепокоївся Федя.

— Звідки ти знаєш?

— Про що ти?

— А ти про що?

— Не так у неї вагітність перебігає?

— Та ні. Все гаразд. Але звідки ти знаєш, що вона вагітна? Мама вже повідомила?

— Слідчий, — повільно сказав Федя, — отямся. Ти ж сам мені тільки-но про це сказав.

— Не сказав, — поправив я Федю, — а «розколовся». Та я з іншою справою… — Федя повеселішав. — Я хочу