Читати книгу - "Клас пані Чайки"

— Ну, тебе, мабуть, це не здивувало, — задерикувато сказала Каміла, яка ще не забула Касьчиних кпинів, вічного прізвиська «дитинко» й вихваляння своїм досвідом у стосунках із хлопцями.

— Облиш, — Касьчин голос цього разу звучав зовсім по-іншому. — Я тобі всього навіть розповідати не хочу. Просто вирішила подзвонити, бо краще, щоб ти знала.

— Як звалася ця книжка про дівчину, що переїхала із села до міста? — після розмови з Каською Каміла відразу зателефонувала до Малгосі. — «Панна Ніхто»? Ну, тоді я тобі скажу, що в нашому класі з’явився «Пан Ніхто».

Але більше розповісти вона не встигла, бо пролунав дзвоник у двері. Це був Войтек.

— Сорі, — сказала Каміла, — але я нікуди не йду.

— Чому?

— А це вже тобі краще знати. Якщо не здогадаєшся, запитай у дівчат. Найкраще в Наталії, якої, коли помітив, уже декілька днів немає в школі. Бувай, Пане Ніхто.

І сказавши це, Каміла захряснула двері хлопцеві перед носом.

— Я чула, ви хочете дещо змінити в класному самоврядуванні, — сказала пані Чайка, постукавши олівцем по журналу.

Вона завжди так робила, коли відчувала, що за мить у класі вибухне якась суперечка. Так сталося й цього разу, бо щойно прозвучало питання: «Чи хочете ви змінити класне самоврядування?» — як довкола зчинився галас.

Найголосніше кричала Кінга. Може, тому, що клас звинувачував її в дезертирстві? Ще минулого року дівчина нарікала на Білого Міхала, який був скарбником. Коли їй нарешті дали можливість говорити, усі почули:

— Щодо мене, то я спокійно можу залишатися старостою, але хочу попрохати про заміну скарбника.

Тут вона обернулася до Білого Міхала й сказала:

— Міхале, не сердься, але ти не даєш собі ради. Я вважаю, що хтось повинен тебе замінити.

Якщо хвилину тому всі неприязно дивилися на Кінгу, то зараз, коли дівчина голосно висловила свою думку, класом прокотився схвальний гомін. Лише Алекс був іншої думки, як, зрештою, завжди. І він не був би собою, якби не висловився доволі голосно:

— Підлабузниця й донощиця!

— Тихо! — вигукнула класна керівничка, ляснувши долонею по столі. — Не меліть дурниць, бо часу мало. Треба розпочати голосування. Хто за те, щоб відкликати Міхала з посади скарбника?

Та ніхто не встиг піднести руки, бо Алекс знову озвався задерикувато:

— А може, Кінга нам пояснить, що поганого вона бачить у моєму другові?

— Та не бачу я нічого поганого, — спокійно пояснила Кінга. — Він просто не підходить на роль скарбника. Збиранням усіх грошей минулого року доводилося, у результаті, займатися мені, бо в Міхала або не було зошита скарбника, або він не міг видати решти. Зрештою, я завела іншого зошита, який перетворився на єдиний…

— Бо коли збирали кошти на екскурсію в першому класі, Міхал хворів.

— Так, але всього один день! Крім того, мова не лише про перший клас, але й про другий, де я мало не здуріла, виконуючи водночас обов’язки старости й скарбника.

— То було здуріти! — бовкнув Алекс.

— Тихо!

Пані Чайка знову ляснула по столі.

— Як ви збираєтеся здавати випускні іспити, як хочете бути дорослими, вступити до ліцею, коли не вмієте поводитися? Проблеми треба обговорювати, а не приховувати їх. Крім того, це не набріхування! За те, що Міхал виявився абияким скарбником, йому ніщо не загрожує, навіть погана оцінка з поведінки. Це може мати наслідки в його дорослому житті, бо чого Ясь не навчиться…

— …того Ян не вмітиме, — доказав Алекс, театрально здіймаючи руки догори й зітхаючи. Зрештою він швидко замовк під гострим поглядом пані Чайки.

Та невдовзі з’ясувалося, що вибір скарбника в ІІІ-А — справа непроста. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність за фінанси класу й збирати гроші за екскурсії та кіно чи квіти, які дарували на День учителя. Мабуть, тому пані Чайка вирішила:

— Доведеться мені призначити скарбника. Ним буде Войтек. Це зблизить тебе із класом.

Запала тиша, та оскільки мовчанка означає згоду, вчителька зрозуміла, що цю справу залагоджено.

— Крамничку відкрили! Пішли купувати пончики! — Алекс штурхнув Білого Міхала в плече й за мить обоє бігли коридором.

Шкільна крамничка, у якій хазяйнувала пані Теця, славилася смачнючими пончиками. Продавчиня брала їх у поблизькій кондитерській, і учні зазвичай розкуповували улюблені ласощі задовго до великої перерви.

— Прийшли хлопчики, щоб купити пончики! — вигукнув Алекс, розштовхуючи першаків, котрі цікаво роззиралися довкола.

Подивитися було на що: зошити, олівці, гумки, фломастери й інше шкільне приладдя, яке учні губили чи забували й тому прибігали за ними сюди. Солодощі та напої стояли на невеликій поличці, але саме на них попит був найбільший.

Щоправда, з усього ІІІ-А найзавзятішим ласуном був Матеуш, але й Міхал із Алексом теж частенько забігали до крамнички пані Теці. Завжди купували по два пончики, тож і зараз, перш ніж вони встигли рота відкрити, продавчиня поклала перед ними серветки, на яких гордовито пишалися чотири посипані цукровою пудрою смаколики. Алекс простягнув два злотих, а Міхал… почав нишпорити по кишенях. Але там, де він зазвичай тримав кишенькові, до речі, найбільші в класі, було порожньо.

— Я тобі позичу, — запропонував Алекс і заплатив за друга.

— Хоч ти мене вбий, ніяк не згадаю, на що витратив усі бабки, — озвався за мить Білий Міхал.

Хлопці йшли коридором і ласували